Валентина Іванівна дивилася на фотографію чоловіка у жалобній рамці. Сліз вже не було, та й вона сама намагалася більше не плакати. Валерій заборонив.

– Не смій плакати, тобі не можна, думай тільки про себе. А мені там буде добре. Живи та ні в чому собі не відмовляй, – так і сказав перед відходом чоловік.

Але Валентина не могла стримувати сліз та плакала. Тоді він наснився їй перед сороковим днем. Помахав пальцем, а потім втер її сльози і пішов. Отоді вона й перестала плакати.

***

Валерій Миколайович за життя був високий, статний, йому дуже йшов діловий костюм. Усе життя він працював держслужбовцем. Багато роботи, багато спокус, але він завжди був чесним.

Хабарів не брав, хоча можливостей було багато. Все, що в них було з дружиною, вони заробили своєю працею або отримали від батьків. Навіть цей будинок у селі, де вони жили, дістався Валерію від батька, коли йому було вже майже п’ятдесят. У місті є невелика квартира, яку вони здавали.

Єдиний син не пішов стопами батька, та й батьки не наполягали. Одружився син рано, діти також рано народилися. В результаті ні освіти, ні гарної роботи. Батьки допомогли з квартирою, розміняли свою велику. Собі залишивши маленьку, сім’ї сина більшу. Допомогли з навчанням.

Син із освітою за копійки працювати не хотів. Він працював, але постійно стрибав із місця на місце. В результаті його сім’я постійно потребувала грошей. Тим більше, що і дружина була така сама. Тільки вона працювала ще менше. Можна навіть сказати – вони знайшли одне одного. Але згодом син знайшов хорошу роботу, і вже тримався, навіть кар’єра пішла вгору. Сам радів. Подобалося йому все.

***

Валентина Іванівна дивилася на фотографію чоловіка. Він був старший за неї на десять років, і не стало його не доживши до сімдесяти. Минуло вже півтора роки. Сьогодні вона чекала на сім’ю сина в гості. Нещодавно їй виповнилося шістдесят, лише шістдесят. День народження вона не святкувала, не любила свят після того, як не стало чоловіка. Просто приїдуть привітати з минулим ювілеєм.

Все готово, зараз приїде Денис із дружиною та онуками. Внуки вже великі сімнадцять і п’ятнадцять років, скоро їм вступати. Раніше сім’я сина могла розраховувати на допомогу батьків, але тепер Валентина виявилася сама і вже на пенсії.

От і приїхали. Радісна бабуся обіймала онуків, сина, невістку.

Перед від’їздом син завів розмову про міську квартиру.

– Мамо, може тобі краще переїхати до міста? І нам не доведеться їздити туди-сюди. Будинок треба продати, він добрих грошей коштує. Я навіть зможу нову машину купити. І дітям треба вступати скоро.

– Може, краще квартиру продати?

– Ні, мамо. Квартира стане в нагоді, адже діти ніколи не поїдуть жити в село.

– Ти вже й про майбутнє думаєш? Добре, що батько заповіт на мене написав.

– Написав, але він напевно припускав, що ти поділишся. Навіщо тобі стільки?

– Синку, я й так віддала тобі половину накопичень, все як велів батько. Ти ж тоді радів, що можна машину купити. А зараз знову про машину.

– Ну, ми й купили машину, пральну, стара зламалася. А грошей там не так багато було, довелося б брати ще один кредит. А так ми все закрили та дітям купили ще ноутбуки. Та й на море з’їздили.

– Це добре. Але років тобі скільки? Час вже жити без моєї допомоги. Я пенсіонерка.

– Але ж у тебе будинок, квартиру здаєш. Тобі вже нічого не треба. А нам дітей навчати.

– Будинок я продавати не буду, а про квартиру подумаю. А чому мені нічого не треба? Дуже треба! Думаєш у мене вже життя скінчилося? Ні. Вам скільки не дай – мало. А мені вистачить одній. Пенсія та гроші зі здачі квартири дуже допомагають мені. Пам’ятник батькові поставила, адже від вас допомоги не дочекаєшся. І знаєш, синку, дружина твоя працювати має.

– Мамо, у нас же діти. Вона займається вихованням.

– А в інших дітей немає? Я все життя працювала, хоч могла б вдома сидіти. Вона давно не в декреті. У вас невдовзі онуки підуть, а ви в мене гроші просите.

– Мама. Але куди тобі гроші.

– А я відпочивати поїду.

– А чим тобі не відпочинок тут? У твоєму віці лише вдома відпочивати.

– А ось про вік мені не треба казати. Ти про свій згадай.

– Мама. Але нам дуже потрібні гроші. Ми взяли іпотеку, хочемо здавати квартиру.

– Ось, квартира сама на себе і працюватиме. Молодці, про майбутнє думаєте.

– То нам би все виплатити, от і йшов би дохід. А так…

– Ти пропонуєш мені продати будинок і виплатити тобі іпотеку? Але ж ви знайшли на перший внесок гроші, тепер здавайте.

– На перший внесок гроші Марині батько дав.

– То й квартира не твоя?

– Спільна, просто оформлена на тестя.

– Ну я й говорю не твоя. Ти сам подумай. Грошей не дам, продавати нічого не буду. Треба було одразу про це й казати. Я хоч і у віці, але ще розумна. На машину треба, придумали теж. От не вірю я вам тепер. Не вірю. Викручуйте самі. Я житиму для себе.

– Мамо, але ця квартира для твого онука.

– Ми тобі квартиру купили. А про дітей думайте самі. Грошей у мене немає, путівку вже сплатила.

Син ще кілька разів приїжджав до матері просити гроші, але Валентина стояла на своєму. Вона розуміла, що його посилала Марина. Працювати тій не хотілося, а тут би одразу дохід був. Тільки квартира зовсім чужа для сина Валентини.

Валентина добре відпочила. Їздила разом із сусідкою. Та ніколи не була на морі, а вийшовши на пенсію і теж втративши чоловіка, вирішила почати подорожувати.

Валентина приїхала і застала в себе вдома Дениса.

– Мамо, я поживу в тебе?

– Живи, а що сталося?

– Ми розлучаємося. Я сплачував півроку іпотеку. А потім випадково почув розмову. Марина телефоном казала, що не вдалося тебе на гроші розкрутити, і з розлученням треба чекати, бо залишиться без квартири. Кому говорила, я не знаю. Отоді я й зрозумів, що сім’ї вже немає. Гроші їм мої потрібні, щоб платити їхню іпотеку. Ну, а незабаром був платіж, я грошей не дав і дізнався багато цікавого про себе, про тебе. Сварилася вона сильно. Одразу поїхав до тебе. Добре, що в мене є ключі.

– А чого ж ти поїхав? Квартира твоя.

– Але ж там діти.

– А ти певен, що вони виберуть матір.

– Не знаю.

– Ось і побачимо.

При розлученні Марина хотіла половину квартири, в якій вони жили, але не отримала. Довелося їй переїхати до іпотечної квартири, яка оформлена на її батька. Старший син залишився із батьком. Дочка пішла з матір’ю, але за місяць пішла від неї. Там з’явився співмешканець матері, старий її знайомий.

***

– Дякую, мамо, що грошей не дала, не продала нічого. І вибач за все. Ми тут з твоїми онуками подарунок для тебе приготували.

– Який ще подарунок?

– Канікули у них. Ми їдемо в Карпати. Ти з нами!

– Карпати. Звичайно, я з вами. Тільки наступного разу платитиму за все я.

– Мамо, у нас є гроші. Тепер Марину утримувати не треба.

– А мені куди гроші? Радуватиму вас.

КІНЕЦЬ.