Наші з чоловіком батьки виступають єдиним фронтом нерозуміння, для чого ми взяли другу іпотеку. На їхню думку, одна квартира у нас є, от і вистачить, а другу ми беремо через те, що у нас дуже багато вільних грошей. А якщо це так, то гріх не допомагати батькам, які взагалі й самі нормально справляються.

Нам із чоловіком ніяких спадків від бабусь та дідусів не перепало, доводилося самим заробляти собі на житло. Було непросто, але ми за п’ять років шлюбу назбирали грошей на перший внесок за однокімнатну квартиру. Наразі розрахувалися за неї, але тепер було вирішено брати ще одну іпотеку, але вже на двокімнатну. При цьому продавати першу квартиру ми не маємо наміру.

У нас зараз вже росте син, йому п’ять років буде незабаром. В однокімнатній нам вже тісно, зрозуміло, що потрібно розширювати територію. Ми вирішили збирати на початковий внесок. Нам легше в цьому питанні, тому що я не в декреті та більше поки не збираюся, та й досвід з іпотекою вже є.

Коли батьки дізналися, що ми плануємо брати другу іпотеку, наше рішення схвалили.

– Правильно, настав час вам розширяться. А там, дивишся, ще й за дочкою в пологовий будинок навідаєтеся, — казала мама. Свекруха була налаштована приблизно також.

Але чомусь уся їхня добродушність злетіла, коли з’ясувалося, що ми не збираємося продавати першу квартиру.

– Як не збираєтесь? Це ж істотно скоротить розмір іпотеки, ви швидше розплатитеся! – голосила мама у нас на кухні.

– Та ми не поспішаємо. Розплатимося з часом – ми з чоловіком насправді нікуди не поспішали. Якось вже звикли жити з іпотекою, платежі увійшли до ритму.

– Розплатитеся… До пенсії тільки й розплатитеся. А якщо ще один декрет? – не вгамовувалася мама.

Ми сказали, що навіть якщо буде декрет, хоч ми його й не плануємо, ми якось розберемося. Все-таки дорослі люди.

– Такі переплати банку, ви що! Продавати треба вашу однушку, брати двокімнатну, а то й три в іпотеку. Але через великий початковий внесок платежі будуть – сльози. А так ви мучитеся, звичайно, – заходила з іншого краю свекруха.

– Мамо, ми розберемося. Не ваші гроші ми витрачаємо, – вже огризався чоловік.

Я не розуміла, чому такий ажіотаж навколо нашого рішення не продавати квартиру, а накопичувати на перший внесок. Ми ні в кого на шиї не сидимо, чого до нас усі причепились?

Причина стала зрозумілою після недавнього візиту в гості моїх батьків. Мова зайшла за іпотеку і вкотре розмова переросла у сварку.

– Так і постійно накопичуєте та кредити платите. Грошей багато, що другу квартиру купуєте, хоч в кредит? Якщо багато, то краще віддайте гроші нам. А то допомоги від дорослих дітей немає жодної!

А у нас грошей небагато, просто ми думаємо про майбутнє. У нас є син, який росте, і коли він подорослішає, на відміну від нас, буде своє житло, з якого він зможе вийти на старт. Нам батьки в цьому плані нічим не допомогли. На свої квартири вони не заробили, живуть у спадкових квартирах від бабусь із дідусями. А нас такий варіант не влаштував.

Ми постаралися пояснити ситуацію, що це на майбутнє, але батьки ніби не розуміють або не хочуть розуміти. Вважають, що просто у нас багато грошей, ось ми з жиру казимося. Бач, ти – аж дві квартири буде.

Вже нічого не хочеться пояснювати. Просто робитимемо так, як намітили, а вони нехай ображаються, скільки влізе. Не бачу сенсу виправдовуватись за те, що ми думаємо про майбутнє нашої дитини.

КІНЕЦЬ.