Марія Василівна поставила грітися чайник, розклала на тарілці печиво, як раптом у двері подзвонили.

Жінка відкрила двері і ахнула!

В квартиру, зі сльозами на очах, швидко заскочила Наталка і сіла на диван.

-Марія Василівна, я не можу так більше! Все! Я розлучаюся! – раптом сказала вона.

Марія Василівна застигла від здивуванні. Вона мовчки дивилася на доньку своєї подруги.

-Що знову?! – сплеснула вона руками. – А що ж уже могло таке статися?

-Ви не повірите! – раптом почала Наталя. – Та все, зараз я вже точно все вирішила! Розлучаюсь! Те що було сьогодні – це вже занадто. Сидить цілими днями на дивані, слова не скаже! Дивиться в свою книжку і мовчить.

А в нас сьогодні, між іншим, річниця весілля! А він навіть не згадав, уявляєте, Марія Василівно!

Я від образи сваритися почала, а він тільки очима винно кліпає – забув він, чи бачте!

Навіть не помітив, що в мене нова зачіска. З ранку чекала, що згадає – не згадав!

А ввечері приплівся з роботи і ліг на свій диван, у майці своїй старезній. Скільки разів я її хотіла викинути – так не дає! Все! Досить з мене!

-І що? – Марія Василівна принесла дві чашки чаю і поставила на журнальний столик. – Через це і розлучатися? Ти ж любиш його, дівчинко моя. Як жити одна будеш, молоденька ще ж зовсім?.. Думаєш, ти комусь потрібна будеш з дитиною. А чому не нагадала і сама його, і не привітала?

-Ось іще! Він ніби ж у нас чоловік! – сказала Наталка. – Краще одній жити, ніж із таким. Ви ж прожили все життя самі і нічого! Багато у житті досягли. І я проживу, будьте спокійні!

Марія Василівна глянула на Наталку задумливим поглядом.

-А що ти знаєш про самотність, дитинко? – тихо промовила вона, ніби якимось чужим, незнайомим голосом.

Марія Василівна жила одна в маленькій однокімнатній квартирі, всі стіни якої були у фотографіях єдиної дочки.

-Одні портрети… Теж мені, донечка… – зауважила про себе Наталка.

«Донечка моя» – тільки так і називала дочку Марія Василівна.

-Оленка давно дзвонила? – запитала Наталка і тут же застигла, миттєво усвідомивши нетактовність свого питання.

Їй стало вкрай незручно і соромно, а свої проблеми здалися раптом такою дрібницею…

Марія Василівна не відповіла, встала з крісла, взяла чашку з чаєм і підійшла до вікна.

Вона стояла в півоберта, і Наталка вперше в житті побачила, як завжди незворушна і спокійна жінка, плаче…

Сльози текли по щоках Марії Василівни. Так плачуть сильні люди – мовчки, не схлипуючи. Так плаче душа…

-Що ти знаєш, дитинко, – повторила Марія Василівна.

Голос її став ще тихішим і зовсім чужим.

Здивована від побаченого, Наталка не наважувалася підняти очі на тітку Марію, завжди сильну і впевнену в собі, що завжди здавалося, ніби їй все байдуже.

-А чи знаєш ти, маленька, як буває молодій жінці недобре від самотності і наскільки це гірко?

Коли йдеш одна вулицею і бачиш щасливу молоду пару, або зустрічаєш чоловіка з дитиною на руках… Тобі на очі одразу підступають сльози, стає дуже гірко…

А ночі… Коли хочеться кохання, і тобі часом хочеться просто вийти на вулицю, взяти за руку першого чоловіка, який трапиться, і привести додому…

Але не дозволяють ні виховання, ні гордість…

Сидиш усю ніч на кухні, п’єш каву чашку за чашкою і думаєш, а іноді плачеш…
-А самотня старість, дитинко… Це ще гірше. Тиша в квартирі стоїть така, що не передати словами. Коли задзвонить телефон, ти біжиш до нього в надії почути рідний голос, або прислухаєшся до кожного звуку в коридорі, знову сподіваючись, що гримнуть вхідні двері, почуються знайомі кроки, і донечко з’явиться на порозі.

І так день у день, рік у рік… Ось так виглядає самотність, Наталю…

Марія Василівна надовго затихла, прокинувшись нарешті від своїх дум, вона здивовано подивилася на чашку з чаєм – він давно остиг.

Вона мовчки поставила її на підвіконня, дивлячись кудись далеко через вікно.

Наталка скочила, підбігла до Марії Василівни, обняла її за плечі. Смутні, незнайомі почуття, в яких вона ще не встигла розібратися, нахлинули на молоду жінку.

-Пробачте, пробачте мені, тітко Маріє, пробачте, пробачте, пробачте, – все повторювала Наталка плачучи.

Марія Василівна повернулася, обличчя її поступово набувало звичайного виразу:

-Ну, чого ти? Давай ще двоє тут розплачемося, – сказала вона майже спокійно, тільки очі, такі знайомі очі, залишалися, як і раніше, незвично сумними.

-Тримай хустку! І давай-но, йди додому до своїх хлопців, зачекалися, мабуть!

Вже посміхаючись, вона провела Наталку до вхідних дверей.

-Біжи, дитинко. Кохання берегти треба, а сім’ю оберігати, ти – господиня, з тебе і затишок, і настрій у домі.

Вона закрила за Наталкою двері, підійшла до вікна. За вікном була темна непроглядна ніч, насувалася тиша…

Наталка майже бігцем поспішила до сусіднього під’їзду. Вона впорхнула в квартиру і ахнула – стіл застелений новою скатертиною, а на ньому букет троянд і торт!

Іванко з Олексієм сидять ошатні й урочисті, обоє в білих сорочках – чекають на маму…

-Мама прийшла! – закричав радісно Іванко.

-Як же я вас люблю, мої любі! – майже пошепки сказала Наталка і радісно обняла чоловіка і сина…