Була нещодавно на двох весіллях своїх подруг. Засмутилася, що самотня досі.
Сподівалася познайомитись на весіллі з кимось із друзів нареченого, але вони всі були парами.

Я дійсно почала переживати, що мені майже 30 років і я досі незаміжня. Тридцять мені виповниться у грудні.

Якщо чесно, то мені страшно. В юності я думала, що життя буде зовсім інше.

Я уявляла, що буду заміжня з дітьми та успішною кар’єрою. Мої мрії не справдилися.

Заміжні подруги постійно запитують, чи є хтось у мене. Інші дають мені поради щодо знайомства з чоловіками.

Це дуже неприємно, ніби тебе шкодують чи вважають нікому не потрібною. Чесно кажучи, я відчуваю тиск не лише зовні, а й зсередини.

Я думала, що вийду заміж до 30 років, і тепер засмучена, що цього не сталося. Мої подруги планують вже по другій дитині.

Діти, яких я доглядала в юності, вже самі заводять дітей. Це важко пережити.

Я знаю, що всьому свій час. Але в міру наближення тридцятиліття я запитую себе: «а що, якщо мій час так і не прийде?».

Щоб впоратися з цими емоціями з приводу дня народження, я запланувала поодиноку подорож на цей час. Я поїду туди, куди давно хотіла – до Греції.

У цьому перевага незаміжнього життя, можу будь-якої миті зібратися і поїхати. Мені не потрібно звітувати перед чоловіком, умовляти його на поїздку чи шукати няню для дитини.

Я відповідаю лише за себе. Це звісно добре, й мої подруги не можуть собі такого дозволити, проте мені все ж таки хочеться такого життя, як в них.

КІНЕЦЬ.