За багатого чоловіка треба платити. Нервами, терпінням, чуйною реакцією на зміну настрою, страхом, що піде до іншої. Нині я це розумію.

Але коли я була молода, мене все це не бентежило. Мені здавалося дуже мудрим прилаштуватися за чиєюсь спиною і триматися там все життя. Тож коли мені вдалося обміняти красу, молодість та якусь кількість розуму та непоганих господарських здібностей на перспективного чоловіка, я вважала це дуже вигідною угодою.

Звичайно, я воліла б просто народитися у багатого батька, а не терпіти заможного чоловіка. Але такого вибору я не мала.

Я була двадцять років однією із жінок, яким умовно пощастило. І збираюся поділитись своєю історією.

Я познайомилася з Ярославом, коли мені ще не було двадцяти років. Його батько був великим бізнесменом, який і сина привчав вести справи разом із ним.

Син виявився здатним. Тож через деякий час батько доручив Ярославу кілька більш прибуткових підприємств. І наш добробут все зростав.

Перші п’ять років у нас все було відносно добре. Я чудово знала, що всі мої телефони прослуховуються. І чоловік знає про всі мої пересування. Дружина заможної людини не може належати сама собі. І річ навіть не в тому, що вона може зрадити. Але уявіть, що до неї у довіру увійде якийсь недоброзичливий конкурент. А вона дасть йому ключі від сейфа та від будинку, де документи і гроші лежать.

Ярослав навіть не приховував, що я не маю жодного права на власний простір. Він так і казав мені:

– Інна, кохана моя, ти знала, на що йшла. Ти ж не за гарні очі мене вибрала, а за гроші. Будь добра відповідати, – говорив він абсолютно серйозно.

Його батько мав ще багато дітей. Отже, він змушений був з ними з усіма конкурувати і постійно доводити, що він найкращий.

– Славік, ну що ти таке кажеш. Я вийшла за тебе заміж по коханню, – говорила я йому. Хоч і трохи лукавила. Так, він мені подобався. Але якби не його перспективність, то я б його не обрала.

У мене була складна сімейна ситуація. Я народилася в сім’ї з батьками, які любили випити. Коли мені було тринадцять, мене та моїх чотирьох братів віддали до дитячого будинку. Вони були набагато молодші за мене. Тож як тільки мені виповнилося вісімнадцять, я вже почала приглядати собі заможного чоловіка. Я хотіла дати своїм братам гарне життя та й собі майбутнє забезпечити.

Мені не потрібен був коханець. Я шукала саме людину з можливостями, якій можна розповісти про мої проблеми. І мій чоловік став для мене такою людиною.

У результаті мої братики здобули хорошу освіту і гідне майбутнє. Але сама я відчувала, що з кожним роком начебто все більше камʼянію.

У Ярослава з’являлося дедалі більше коханок. Він дедалі менше приховував їх від мене. Він вважав, що його частину угоди виконано. А я йому набридла. Тепер він бачив у мені тільки якийсь гібрид домогосподарки і парадної дружини, яка не зганьбить перед друзями.

Коли ми з Ярославом сильно посварилися, і він навіть зaмахнувся на мене, я вирішила, що треба розлучатися.

Гроші на скромну двохкімнатну квартиру давно зберігалися у надійної подруги – я назбирала. Там же лежав дорогий годинник, який можна було продати хоча б за півціни.

Любов до годинника я зображала спеціально. Тому що продати його набагато простіше, ніж прикраси. Ярослав завжди дивувався цій моїй пристрасті, але дарував те, що я просила. Деякі годинники коштував більше двадцяти тисяч, не гривень, звісно. Тож навіть половина суми була для мене великою підмогою.

Коли він заснув, я написала записку про те, що він мене образив, і більше не повернуся. Я була рада цьому конфлікту. Тепер я мала привід.

Він надіслав мені повідомлення, що залишить мене ні з чим. А я відповіла: “ок!”

З того часу я бачилася тільки з його адвокатом.

Зараз я не дуже розумію, хто я і навіщо я. Дітей у шлюбі у мене не народилося. З братами у мене добрі стосунки. Усі вони вдало збудували свої життя.

Виходить, що добровільно принесла себе в жертву. Зате уникла небезпеки і змогла врятувати близьких людей. Можливо, це все-таки була не така вже й погана угода. Але якби можна було повернути час назад, то я не стала б шукати багатого чоловіка.

КІНЕЦЬ.