Померлим їжа не потрібна. Адже земне тіло зникло; залишилася душа. Але ще в кам’яному віці клали мішечок з їжею та посуд у могилу; щоб померлий поїв у дорозі. І влаштовували поминальну трапезу. Вважалося, що померлий також їсть. Отримує енергію.

Якийсь час після смерті людина ще хоче їсти, так вважалося. І образи, символи земної їжі підкріплюють його, вгамовують голод, дають сили для довгого шляху.

І потім, коли з’явилися ложки, клали на стіл і для померлого ложку. Хоча це дивно та незрозуміло: ну навіщо душі суп чи каша? Чи цукерки на могилі? Це давні язичницькі вірування. З одного боку. З іншого – поминальна трапеза та частування входять до релігійних обрядів.

Їжа – втілення енергії життя, що не відразу відвикає душа від земної їжі. Так вважається.

І одній жінці на селі наснився сон. Вона варила суп, велику каструлю на велику родину. Втомилася і задрімала прямо на кухні. Хоча запевняла, що не спала! Але то був сон. Не може ж такого в реальності бути?

Прийшов на кухню невисокий і товстенький дідок, зовсім лисий і нещасний. І став жалюгідним голосом просити супчика. Мовляв, дуже їсти хочу! А рідні мене не годують. Налий мені супу, будь ласка!

Жінка здивувалася. Але взяла тарілку, хотіла налити.

А дідок подивився жадібно і сказав: «Ти мені в тазик налий, я не наїмся з тарілки!».

Жінка ще більше здивувалася. “Тазик” – це була велика залізна миска, на неї гість показував. І жінка налила повну миску супу, половину каструлі. І хліба хотіла відрізати, та дідок сам відламав шматок від буханця. І весь суп з’їв, зовсім. Поскаржився, що рідні нічого не дають, він голодує! От і ходить жебракувати. Як помер, ні крихти, ні краплі не дали.

І вийшов у двері.

Жінка прийшла вона до мами в сусідній будинок і розпитала про товстенького лисого дідуся в лахмітті. Хто це?

Мама згадала, що був такий далекий родич. Троюрідний дядько. Він у місті жив і дуже був заможним. Але жадібний і злий.

Кинув трьох дітей. А потім діти виросли. Бідували і голодували все дитинство та юність. А дідок їм нічого не давав. І потім своє майно чимале залишив якійсь молодій жінці, яку знав без року тиждень. Аби дітям не дати!

Жінка його обдурила. Все забрала, хворого залишила. І дітям довелося доходжувати старого та ховати.

Поховали скромно. Грошей не було. Та й ніхто не прийшов на похорон до жадібної людини. Тільки син та дочка. І не було поминок. Поховали та пішли жити своє життя. І не згадували добром та хлібом.

Ось, мабуть, і ходить він голодний до іншої рідні. Став жебраком на тому світі.

Жінки згадали старого, священикові розповіли історію. І дідок знову прийшов і дякував. Мабуть, то був сон. Тепер він не голодний! І більше не турбував.

Звичайно, безтілесній душі суп не потрібен. Але, може, якась частина, тінь фізичного тіла, залишається в матеріальному світі на якийсь час. І харчується тінню земної їжі? Не одразу відвикає?

Так у народі вважалося з давніх-давен. І їжею поминали. Їжу роздавали. І добрі слова говорили. Навіть якщо сказати особливо не було чого…

І це розповідь реальної жінки. Про жадібність. Про самотність. Про голод жадібної душі.

Але це лише сон. Хоча куди півкаструлі супу поділося – жінка не розуміє. І залізну миску вона забрала з дому подалі. Страшно було дивитись на неї. І згадувати того чоловіка, якого немає…

КІНЕЦЬ.