– Андрію, я така рада, що ми можемо провести час разом! Останні дні були настільки напруженими: диплом, підготовка до весілля, – сказала Настя, зустрівши свого нареченого у парку.

– Так, люба, я теж сумував за тобою. Але в мене є одна новина, яку ти навряд чи хотіла б почути.

– Про що ти таке говориш, Андрію?! – побіліла Настя. – Сподіваюся, що все гаразд і наші плани не змінюються?

– Мама наполягає на святкуванні нашого весілля у дорогому ресторані, але я не впевнений, що це хороша ідея.

– Я вже думала, ти скажеш щось погане! – видихнула Настя. – Думала, що Наталя Михайлівна проти нашого весілля.

– Мені важливо, щоб наше весілля було саме таким, яким хочемо ми з тобою, без вказівок зі сторони. Я не бачу сенсу у всій цій показусі. Але ж ти знаєш мою маму! Я просто хочу, щоб наше весілля було нашим святом, а не її шоу. Не люблю я пафос, ти ж знаєш…

На величезне невдоволення Наталі Михайлівни весілля молоді зіграли скромне, без зайвих витрат.

– Перед людьми соромно, я все оплатила б, – бурчала вона.

– Мамо, дякую тобі, але, на мою думку, весілля вдалося на славу, було весело. А ми з Настею по-справжньому щасливі і без шикарного весілля, – посміхався Андрій.

Наталя Михайлівна була жінкою солідною, працювала головною бухгалтеркою у великій фірмі і мала хороший дохід. Енергійності Наталі Михайлівни можна було позаздрити.

Настя тільки-но закінчила інститут, ставши вчителькою математики.

Андрій був старший за молоду дружину на три роки і працював у банку програмістом.

У весільну подорож молодята вирушили до одного з південних міст. Андрієві дуже сподобалося місто.

– А давай переберемося сюди жити, – несподівано запропонував він дружині.

– Ти хочеш жити тут постійно?

– Так, тут затишне місто, прекрасний клімат, влітку, правда, трохи спекотно, але ж ми з тобою не переживаємо через спеку.

– А як же ж твоя робота, Андрію?

– Тут є відділення нашого банку – перевестися не важко. А ти на роботу ще не встигла влаштуватися. То як, переїжджаємо?

– Я згодна, – усміхнулася Настя. – Мені теж тут сподобалося.

Наталя Михайлівна, дізнавшись про плани молодят, була вкрай незадоволена.

– І що вам у рідному місті не живеться? Там, на новому місці, ще влаштуватися треба.

– Мамо, ми не малі діти, влаштуємось.

– Синку, ти мене одну хочеш залишити в квартирі? Я не не переношу нудьгу і самотність.

– Мамо, ти приїжджати до нас у відпустку будеш, – запропонував Андрій, а Настя від такої пропозиції округлила очі.

– Я проти, Андрію, я проти!

– Мамо, ми вже все вирішили. Ми повернулися лише для того, щоб зібрати речі.

– Зрозуміло, думка матері для тебе не відіграє жодної ролі!

– Матусю, я завжди намагався прислухатися до твоєї думки. Вибач, але не цього разу.

Молодята зібрали речі і похали під безперервне бурчання Наталії Михайлівни. У новому місті сім’я винайняла квартиру, до моря – всього два кілометри. Настя влаштувалася на роботу у школу неподалік від дому, а з переходом Андрія проблем, як і очікувалося, не виникло…

…Наполегливий дзвінок у двері пролунав рано-вранці, коли молодята ще спали.

– Хто це може так наполегливо надзвонювати, ще й так рано? – здивувалася Настя.

– Не знаю, я точно нікого не чекаю, – з цими словами Андрій неохоче підвівся з ліжка і подався до дверей.

– Привіт… Ти як тут опинилася?! – почула здивований вигук чоловіка Настя.

Дівчина встала з ліжка і прислухалася, не розуміючи, що відбувається.

– Привіт, синку. Ти що, не радий бачити матір? – почулося з коридору.

– Радий, звісно. Просто це дуже несподівано.

– Я на вихідні прилетіла, вирішила подивитись, як ви влаштувалися.

Із цими словами Наталія Михайлівна по-хазяйськи попрямувала на кухню, відкрила холодильник.

– А чому холодильник порожній?

На кухню зайшла Настя.

– Здрастуйте, Наталю Михайлівно, – привіталася вона зі свекрухою, намагаючись поправити скуйовджене волосся.

– Ти все спиш? А сина мого ти чим годувати збираєшся? У холодильнику порожньо!

– Не переживайте, Наталю Михайлівно. Я завжди прокидаюся раніше за Андрія і йду в магазин. Коли прокидається Андрій – сніданок уже готовий.

– Щось мало віриться, бачу, що Андрій уже схуд.

– Мамо, не вигадуй, нічого я не схуд. Мені здається, навпаки, погладшав.

– Я так і знала, що з вашої витівки нічого доброго не вийде. Повертайтесь додому!

– Ні, мамо, ми залишаємося тут, нас все влаштовує.

– Добре. Я візьму відпустку й приїду до вас на місяць!

– На місяць? Мамо, ти ж цього року була у відпустці.

– Я маю ще відпустку. І не сперечайтеся зі мною. Я приїду, за місяць налагоджу вам побут – і тоді моя душа буде спокійна.

Візит Наталії Михайлівни на цілий місяць відбувся дуже скоро. Свекруха хазяйнувала, як у себе вдома, і в усьому повчала Настю. Особливі претензії були до того, що у квартирі замало кімнатних квітів.

Квіти Наталія Михайлівна дуже любила. Завдяки їй протягом місяця підвіконня у квартирі молодят обросли численними горщиками з квітами.

– Мамо, це орендована квартира. Сьогодні ми тут живемо, а завтра кудись переїдемо.

– Якщо переїжджатимете, не надумайте залишити квіти, зрозуміли? Ви повинні будете забрати їх із собою!

– Буде зроблено, – мляво відповів Андрій.

…Минув рік. Андрій та Настя змінили орендовану квартиру, всі квіти, як і сказала Наталія Михайлівна, перевезли з собою.

Свекруха повідомила, що приїде на місяць наприкінці серпня, її візиту Настя дуже не хотіла.

Знову ця всюдисуща Наталія Михайлівна встановлюватиме в її домі порядки!

Минув тиждень після початку нового навчального року. Увечері родина зібралася за вечерею, яку приготувала Наталя Михайлівна.

– Настю, тобі не сподобалася моя страва? – строго запитала свекруха.

– Дуже смачно, Наталю Михайлівно.

– Тільки ти не їси, а сидиш, виделкою длубаєш.

– Настуню, що трапилося? Бачу, що ти засмучена, – дбайливо спитав чоловік.

– Ви знаєте, що я класна керівниця у шостому класі. У моєму класі новий хлопчик з’явився. Він із дитбудинку, – сказала Настя. – Микола дуже розумний і вихований хлопчик, він непогано ладнає з ровесниками, але більше тягнеться до вчителів, видно, що спілкування з дорослими йому не вистачає.

– Шостий клас… Скільки хлопчику років? – запитала Наталя Михайлівна.

– Дванадцять. Микола такий лагідний хлопчик, домашній. Я була впевнена, що колись він жив у сім’ї, спитала в нього акуратно. Виявилося, що ні – він з народження дитина «державна», своїх батьків ніколи не знав.

Микола з переживаннями розповідає про те, як одного разу, коли йому було шість років, його збиралася всиновити сім’я, приїжджали до нього, відвідували.

А потім… У дитбудинок з іншого закладу перевели трирічну дівчинку.

Майбутня Миколина мама побачила цю дівчинку і вирішила взяти її, а не Миколу…

– Дванадцять, кажеш, хлопчику? – задумливо повторила Наталя Михайлівна.

– Мамо, ти що задумала? – насторожився Андрій, знаючи свою матір.

– А що, Миколі дванадцять, мені п’ятдесят два. Що, у сорок років не народжують? Не така я вже й стара мати йому буду.

– Ти серйозно, мамо?! Ти хочеш забрати цього хлопця?!

– А чому ні, синку? Ти в мене виріс, в іншому місті живеш, сім’я у тебе своя. Не звикла я жити сама, мені потрібно, щоб хтось поряд був. Приходжу з роботи в порожню квартиру – і хоч вий від нудьги. Дзвонять мені вечорами подруги, балакаємо, але це все не те…

– Наталю Михайлівно, ви не пошкодуєте, якщо візьмете Миколу, він чудовий! – пожвавилася Настя. – Так несправедливо, що він виховується у дитячому будинку. Йому б у сім’ю…

– Вирішено! Завтра йду разом із тобою до школи, ти мене познайомиш із Миколою.

– Мені навіть не віриться, – закрила обличчя руками Настя. – Це буде диво, якщо Микола опиниться у вас. Сам він уже й не сподівається, так і каже:

– Я розумію, що я не маю шансів. Беруть маленьких. З того часу, як у шість років від мене відмовилися, до мене більше ніхто не приходив знайомитися.

Якби ви бачили, скільки суму в його очах, у мене серце не на місці…

– Мамо, подумай гарненько, – не вгавав Андрій. – Ти зараз спонтанне рішення ухвалюєш. Потім не передумаєш? Хлопчика вже один раз обманули, пережити подібне вдруге йому буде ще гірше.

– Андрійку, я просто піду познайомлюся з ним, поспілкуюсь. Не буду я одразу говорити йому, що збираюся його всиновити. Видно буде. Може, це не моя дитина, і ми не зійдемося характерами. Але якщо вже Микола опиниться в мене, то я виховаю з нього справжнього чоловіка і гідну людину, можете не сумніватися!

– А я й не сумніваюся, – Настя подивилася на чоловіка очима, сповненими любові.

– Ох, мамо, не перестаєш ти мене дивувати, – спантеличено чухав потилицю Андрій.

Наступного дня Наталія Михайлівна прийшла до школи.

– Миколо, я хочу тебе познайомити – це мама мого чоловіка, Наталія Михайлівно, – представила свекруху Настя.

– Здрастуйте, Наталю Михайлівно. Дуже радий з вами познайомитись, – бадьоро сказав Микола.

– Ви поспілкуйтесь, а я піду, – сказала Настя і попрямувала у клас.

Вона дуже хвилювалася, їй хотілося, щоб Микола сподобався Наталі Михайлівні.

І Микола не підвів. Він прямо зачарував Наталю Михайлівну. Микола був ввічливий, розважливий і розумний.

Наталя Михайлівна, не встигнувши дійти до будинку, все вирішила: у неї буде другий син – Микола!

Жінка, з властивою їй енергійністю, почала готувати документи для всиновлення хлопчика. Миколі вирішили нічого не говорити, раптом щось не вийде.

Настя тільки спитала у Миколи, чи сподобалася йому Наталя Михайлівна, і той відповів, що йому було дуже цікаво з нею розмовляти і він буде радий, якщо вона прийде до нього знову.

Наталя Михайлівна приходила щодня, пригощала всілякими солодощами. Микола з нетерпінням чекав кожного приходу Наталії Михайлівни, але його приваблювали зовсім не частування. Йому потрібна була доросла людина поруч.

– Моя відпустка закінчується, Миколо, завтра я їду додому, – сказала Наталя Михайлівна в останній день.

Микола на мить відвернувся, щоб витерти сльози, що виступили на очах.

– Можна я вас обійму? – тихо спитав він.

– Ну, звісно, хлопчику мій! Ти ще питаєш? – Наталю Михайлівну було складно назвати сентиментальною жінкою, але коли Микола обійняв її, сльози по-зрадницьки пішли з її очей.

Підготовка всіх необхідних паперів, як і очікувалося, зайняла багато часу. Микола нічого не знав до останнього моменту. Нарешті документи були готові, і Наталія Михайлівна прямо прилетіла по Миколу.

Коли йому повідомили, що він тепер син Наталі Михайлівни, Микола довго мовчав, недовірливо дивлячись то на Наталю Михайлівну, то на Настю, то на Андрія.

– Не треба так зі мною жартувати, – промовив він і в його голосі почулася образа.

– Це не жарт, синку. Іди, обійми матусю! – розкрила обійми Наталія Михайлівна.

– А я в дитбудинку тільки про вас і розповідав, – плакав Микола, обіймаючи прийомну матір. – Про вас, і про свою улюблену вчительку – Анастасію Павлівну.

Микола був щасливий, він шкодував лише про те, що йому доведеться переводитися в іншу школу і розлучатися зі своєю улюбленою вчителькою.

Наталя Михайлівна часто дзвонила Андрієві й Насті, розповідала про Миколу.

– Цілими вечорами за підручниками сидить, відволікти від книжок його не можу, – казала вона.

– Анастасія Павлівно, я скоро у шкільній олімпіаді братиму участь, мені треба серйозно підготуватися, – казав Микола.

– Я вірю в тебе, Миколо, у тебе все вийде!

Двічі на рік Наталія Михайлівна з Миколою приїжджали в гості до Андрія й Насті. Микола сяяв від щастя, не було сумніву, що з прийомною мамою йому добре.

Микола довгий час соромився називати Настю на ім’я, якщо до брата звертався «Андрій» чи «брат», то колишня вчителька так і залишалася для нього «Анастасія Павлівна». Лише через пів року він сказав перше боязке «Настя».

Микола виріс, успішно закінчив університет. Настя та Андрій на той час жили у своїй просторій квартирі, мали двох синів, а Андрій працював начальником відділу в банку.

– Мамо, мене брат до себе на роботу кличе, – сказав Микола, отримавши диплом. – Що ти на це скажеш?

– Скажу, синку, що я давно думаю про те, щоб піти на заслужений відпочинок. Я б із задоволенням переїхала до міста, де живе Андрій, дуже мені вже те місто сподобалося.

– Значить, переїжджаємо, мамо? Чудово ж, що ми житимемо всі поряд – Настя, брат, племінники…

– Переїжджаємо, синку…

КІНЕЦЬ.