Моя мама була мені найближчою людиною на цій планеті.У нас були дуже близькі стосунки,я вважала її ніби старшою сестрою чи подругою,завжди з нею радилась.

Вона була дуже веселою та оптимістичною завжди.Які б важкі часи не були ,вона казала: «Все буде добре, з кожної ситуації є вихід», і так мене налаштовувала. Коли в мене з′явились свої дітки,вона завжди мені допомагала.

Коли ми дізнались про мамин діагноз(в неї був рак),ми якось навіть були спокійні.Тому що ,вона всіх нас запевнила ,що точно виздоровіє,вона завжди була оптимістом. Я багато молилась за неї,я завжди вірила,що все буде добре.

Але,одного дня я приїхала до неї в гості,сіла поряд з нею на ліжку помолитись «Таємницю щастя», і от вона покинула цей світ.І незважаючи на те,що я знала про її стан ,для мене її втрата була раптовою і несподіваною.

Перші хвилини,я просто сильно тремтіла,але згадала, що дуже добре при вмираючій людині молитися до Божого милосердя. Тому,я взяла  в руки вервицю і почала молитись.

Коли померла моя мама ,і всі дні поки її не похоронили,я молилася.Коли мала вільну хвилинку,вервиця була в руках.І ця вервиця мені дуже допомогла і врятувала мене. Мені було спокійно на душі!Бог допоміг пережити це і відпустити маму!

Моя мама померла в неділю,і я тоді якось мабуть  не усвідомлювала ,що сталось.Насправді,в це дуже важко повірити,адже мама була зі мною все життя .

А вже на наступний день,мені було дуже важко і страшно. А поруч не було оптимістичної мами,щоб заспокоїти мене.А мої дітки були ще дуже маленькі, щоб мене підтримати. В мене гарні подруги,вони постійно дзвонили до мене та підтримували .Я за це їм дуже вдячна.

Щоб якось впоратися з болем,що був всередині мене,я вирішила поїхати в Страдч, на Хресну дорогу.і я поїхала додому.

Далі в мене була серйозна депресія,яка затягнулася на декілька років.В мене прекрасний чоловік,який дуже допомагав мене. Я плакала,кричала,говорила ,прокидалася посеред ночі,-а він просто мовчки обіймав мене і мені цього було достатньо.

Також мені дуже допомагала Церква,я часто ходила на Служби Божі та Літургії за померлих. Моя мама любила солодощі,тому я завжди приносила шоколадки на Службу Божу ,і мені ставало легше.

Зараз,коли вже пройшло 10 років відколи я втратила маму,мені вже набагато легше.Я не  пам’ятаю, коли саме мені стало легше. Навіть зараз мені буває важко слухати розповіді подруг про своїх мам. В той момент ,я хочу кудись далеко втекти. Звичайно я розумію,що в кожної людини свій шлях,але мені часто лізуть в голову думки :чому у них є мама,а у мене ні?

Після втрати мами ,мені знадобилось декілька років,щоб прийти до себе.Можливо тому,що мамі було всього 53 роки .Адже коли помирають старенькі батьки,нам якось легше їх відпустити ,це більш природно. Вони вже самі інколи хочуть туди. А от усвідомити ,що молода людина ,боролася,хотіла жити ,а її просто забрали з цього життя – це дуже боляче.

Навіть у такій важкій та болючій ситуації,потрібно старатися радіти життю,дарувати любов та тепло близьким – тоді стає легше ,ти ніби забуваєшся. А ще,я розуміла ,що моя мама не хотіла б,щоб я плакала .Тому ,я плакала часто ,але по трохи .

Також ,мама не любила чорний колір,тому після її смерті я практично не носила чорний одяг. А ще ,він ніби нагадував мені ,що сталось і вводив мене в не дуже хороший стан.

Зараз,коли минуло багато років,в мене дорослі діти ,чоловік ,я зрозуміла таку річ: наші батьки не вічні.Варто цінувати кожну хвилинку,проведену з ними ,адже ніхто ніколи не знає,скільки ще таких хвилин залишилось.

КІНЕЦЬ.