Віра та Діма кілька років тому взяли в іпотеку велику квартиру. Було страшно, що не впораються із платежами.

Але на випадок повного форс-мажору їм було куди піти. У батьків Діми трьохкімнатна квартира у власності, а у батьків Віри – будинок. Сім’я інтелігентна, міцна, дружня. За бортом, у разі чого, не залишать, простягнуть руку допомоги.

Спочатку все йшло добре. Вдавалося закривати борг, а не лише відсотки.

Віра завагітніла і пішла у декрет. Усі виплати пустили на погашення кредиту.

А потім стало якось туго з грошима. Ані премій, ані підвищень. У країні криза. Добре, якщо з роботи не звільнять.

Спочатку здавалося, що однушка 48 м2 – це рай. А тепер їм тісно.

Куди вони дивились? Про що думали? Велика кухня-вітальня та одна кімната. Незручно…

За кілька років не стало батька Віри та матері Діми.

Переживши втрату, пара почала думати про те, що непогано було б зробити рокіровку з майном. Когось зі старих перевезти в їхню однушку, а самим… Ні, жити в старій хаті чи панелному будинку вони не будуть. Вирішилипродавати та купувати щось інше.

Вирішили дати старим прийти до тями і порушити це питання.

На сімейних вечерях прислухалися до їхніх розмов.

Батько скаржився, що постійно чує голос дружини, хоча розумом розуміє, що один у квартирі. А мати зізнавалася, що їй дуже важко жити одній, потрібен чоловік у хаті.  Такі розмови подружжя радували. Значить, легко вдасться все вирішити.

Настав той день, коли Віра та Діма зважилися на розмову. Почали з того, що їм дуже бракує простору в їхній іпотечній квартирі. Фактично, їм доводиться на кухні спати, на дивані. Кімната віддана дочці, в ній – дитяча.

Батьки кивають, співчувають, згадують, як самі колись починали. Ну нічого, і цей шлях пройшли, видерлися. Працюйте все буде. Дорогу здолає той, хто йде.

Натяків не розуміють. А коли Діма в лоб сказав, що хочеться вирішити житлове питання з їх допомогою, навідріз відмовилися допомагати. Сказали так: “Хочемо старіти у своїх стінах”.

План провалився.

Віра поскаржилася колезі по роботі на жадібних батьків. Але колега, як не дивно, стала на бік вдівців.

– По-перше, вони заслужили жити у своєму житлі, заробили це право. Ви молоді, вам під силу заробити. То навіщо у людей похилого віку їх кут відбирати? Тим більше, рано чи пізно вони його вам і залишать, з собою не заберуть.

По-друге, ви завжди можете привезти дитину до них на канікули або вихідні і поїхати відпочивати вдвох.

Але Віра похитала головою. Не в тому вони вже у віці, щоб допомагати. Їм самим постійно допомога потрібна. То швидку викликати, то дах полагодити, то підлогу вимити, то овочами запастися.

Інша колега чула цю розмову. І дала пораду:

– Та що ви зі старими своїми церемонитесь? Вони ж жили в ті роки, коли нерухомість не продавалася, а зарплати стабільно платилися. Тепер час інший. Поселіть їх удвох, їм веселіше буде, а з майном розпорядитеся так, як вважаєте за потрібне. А якщо почнуть відмовлятися, ви їх на день народження внучки не кличте, скажіть, тісно у нас, за столом не помістимося.

Віра кивнула. Так, вода камінь точить. Потрібно наполягати на своєму. Невтямки їй, що рано чи пізно так само з нею вчинить власна дочка…

КІНЕЦЬ.