Один хлопчик чудово пам’ятав, як його тато вийшов у магазин і не повернувся. Це в дев’яності було. І хлопчик боявся, що з татом сталося погане. Хоча мама пояснила, що батько просто пішов. Взяв і пішов до іншої тітоньки та до іншого хлопчика. Просто не хотів зайвих сліз та докорів. Взяв сумку та пішов. Хоча пообіцяв повернутися за півгодини! Але насправді покинув сина та дружину.

Але хлопчик насилу в це вірив. Батько ж любив його! Грав із ним. Іграшки купував, коли гроші були. Шоколадні яйця та машинки. Усі п’ять років життя тато був, любив, розмовляв, а потім узяв та пішов. І хлопчик вигадував різні пояснення, страшні чи чудові, чому тато ще не повернувся. Бандити, інопланетяни, секретне завдання.

І маму звинувачував коли став підлітком. І вітчима терпіти не міг, хоч вітчим старався, простий такий чоловік з великими вусами, звичайний роботяга. Вітчим усиновив хлопчика і дбав про нього, як умів.

Але образ втраченого батька сяяв і переливався в пам’яті хлопчика – це був кумир і незабутня особистість. Хоча тато жодного разу ні копійки не дав…

Хлопчик виріс. Він увесь час таємно чекав на свого тата. І дочекався!

Батько написав! Знайшов свого хлопчика у соцмережах та написав. Розповів про своє життя, дуже важке. Про розчарування у жінках, яким лише гроші потрібні. Про шкідливу і жадібну другу дружину, і про шкідливу і жадібну третю. Про погане здоров’я написав. Про самотність. Про те, що квартиру поміняв на будинко, гроші були потрібні, але його обдурили.

І розхвалив сина: так схожий на батька! “Я дав тобі найкраще, що міг дати. Свої гени!” – так писав цей батько. І запросив сина до себе побачитись.

Син зрадів. Він був уже дорослий, тридцять років стукнуло. Сів у машину та поїхав за вказаною адресою.

Будинок, що розвалювався, на околиці селища. І в дверях стоїть людина похилого віку, дійсно, погано виглядає. Старий. Лисий, худий, без зубів, у якійсь старій кофті… І так зрадів синові, аж заплакав. І обійняв свого гарного молодого сина.

Вони розмовляли за чаєм, їли кекс. Батько скаржився на життя. І тішився, що тепер у нього є син, знайшовся його Василько! Улюблений синочок. Стільки теплих спогадів. І тепер є, кому про старого подбати. За будинок треба платити кредит, все лагодити, непогано б водогін зробити і каналізацію. І зуби треба вставляти. Без зубів дуже незручно їсти.

Вони довго просиділи. І син почав збиратися додому. Обійняв батька, пообіцяв завтра приїхати. Взяв свою спортивну сумку. Сів у машину та поїхав.

…І більше не приїхав ніколи. А батька заблокував. Бізнес потребує уваги. Старий зовсім жебрак, користь нуль, а проблеми не потрібні.

Батько не може повірити, що син його покинув. Як же так? Він же обіцяв повернутись. Він так уважно слухав, згадував, тепло розмовляв, обіймав! Може, щось трапилося погане? Хіба можуть так чинити рідні діти з батьком? З батьком, який так багато дав у цьому житті – свої гени.

Можуть. Так цьому батькові й пояснив дядько Михайло, який умовно-достроково звільнився на днях, знавець психології. Його також діти розчарували. Хоча здобули цінні гени.

А діти бувають невдячними, це точно. Але іноді вони платять тим самим, що їм дали. Ось як у цій історії.

КІНЕЦЬ.