У нас один син, пізня дитина (з’явилася на світ, коли мені було 35 років), зараз йому вже 34 роки, а нам із чоловіком по 69 років.

Рік тому він одружився, його дружині 32 роки. Вони мають доньку, їй 6 місяців. Ми його дуже любили і балували, син виріс егоїстом, незважаючи на всі наші зусилля, він не отримав жодної професії, все мріє про свій бізнес, хоча вже починав і займався і нічого не вийшло.

В даний момент займається приватною справою (таксі). Його дружина зовсім непередбачувана у своїй поведінці, і як я не намагалася прийняти її, як дочку, все одно вона нас ненавидить.

Ми їм дуже багато допомагали, навіть понад усілякі сили. Але позитивного результату не здобули.

Зараз він передав нам її ультиматум: щоб нашої ноги там не було жодних дзвінків! Я його питаю: ви що, від нас зовсім відмовляєтесь?

Їм не подобається, що ми просимо його щодня дзвонити та говорити, що у них все гаразд, бо дуже турбуємося  (він уже наробив багато аварій). Я вважаю, що 1 хвилина на день для батьків, які тебе виростили – це зовсім небагато.

Живуть у моїй квартирі (мені дісталася від моєї мами), їздять моєю машиною (купили ми і оформлена на мене). Чоловік мій без ноги дуже страждає від того, що не бачить, як росте онука, кілька разів їх запрошували, готували стіл, але вона щоразу просто не хоче до нас їхати.

А тепер і взагалі виставили нам цілий ультиматум. Дуже переживаємо за них, адже не знають, що творять. Просто не розумію, як поводитися в цій ситуації?

КІНЕЦЬ.