Олена Олександрівна цілком усвідомлювала, що у її віці заміж вже не ходять. Було їй уже 60 років.

До своїх років вона вже встигла раз вийти заміж, розлучитися, мала доньку і навіть двох онуків. І, здавалося б, настав час заспокоїтися, перестати мріяти про особисте життя і подумати про більш піднесені сенси. Але ні. Олені Олександрівні відчайдушно хотілося кохання.

Кажуть, що жінці кохання у будь-якому віці хочеться. Можливо, це й справді. Але, на жаль, старшим жінкам часто доводиться задовольнятися спостереженням за чужою любов’ю. Наприклад, читаючи любовні романи.

І ось одного разу, коли Олена Олександрівна сиділа в парку на лавочці і читала черговий любовний роман, до неї підсів приємний чоловік на вигляд трохи старший за неї.

– Дозвольте познайомитись? – запитав він із приємною усмішкою. – Не міг пройти повз таку привабливу жіночку.

– Так, звичайно, – зніяковіла жінка. – Олена Олександрівна. Можна Олена.

– А я Руслан Петрович. Можна Руслан, – представився чоловік.

І ось через рік після знайомства Руслан Петрович зробив Олені Олександрівні пропозицію руки та серця. Вона погодилася і одразу ж доньці зателефонувала. Дочка її, звісно, ​​за матір дуже зраділа. І побажала молодим щастя та гармонії у сімейному житті.

А ось Руслан Петрович своїм дітям не став поки що оголошувати. Мовляв, хочу сюрприз зробити. Покличу їх у гості та познайомлю вас.

До приходу гостей Олена Олександрівна допомогла Руслану Петровичу прибратися у його великій трикімнатній квартирі, наготувала багато різних страв та накрила стіл у вітальні. Старалася для майбутніх родичів і уявляла, як буде гарно, коли в неї крім дочки ще й дітки Руслана Петровича з’являться.

Руслан Петрович, до речі, був удівець. Дружини його не стало 13 років тому, але її велика фотографія досі стояла на поличці у вітальні. Діти Руслана Петровича, дочка Соня та син Іван, жили окремо та мали свої сім’ї. Батька вони відвідували рідко, тому що догляду він не потребував. Зрідка дзвонили й питали, чи не потрібно чого.

Запрошенню вони зраділи, а Руслан Петрович навіть пожартував, що напевно думають, що він вирішив оголошення про розпорядження спадщиною дати. Жарти жартами, але так і вийшло.

Ошатна Олена Олександрівна відчинила двері гостям сама. Руслан Петрович якраз до магазину вийшов, щоби хліба купити. А тут якраз і Соня з Іваном у двері дзвонять. Ну, не тримати ж гостей за порогом!

– А ви хто? – З посмішкою, але досить суворо запитала Соня. – Ви тату по господарству допомагаєте?

– Я Олена Олександрівна, – широко посміхалася Олена. – По господарству, звісно, ​​допомагаю. А чого не допомогти!

– Але ж Ви, мабуть, уже йдіть, – сказав Іван. – Ми тут самі все організуємо.

– Так я… – розгубилася Олена Олександрівна.

У цей момент повернувся Руслан Петрович. Після вітальних обіймів він представив дітям Олену Олександрівну.

– Знайомтеся! Моя наречена Олена!

– Хто? – ахнула Соня, а Іван тільки мовчки підняв одну брову.

– Як я рада з вами познайомитися, дітки! – Вигукнула Олена Олександрівна, не помітивши реакції нащадків свого нареченого. – Проходьте ж швидше! Зараз обідатимемо!

За стіл Іван і Соня посідали мовчки. І перші півгодини переважно лише на запитання відповідали, які їм Руслан Петрович задавав. Але потім, мабуть, градус цікавості, а може й обурення, досягнув потрібної позначки. Першим розпочав Іван.

– Скажіть, Олено Олександрівно, – звернувся він до нареченої, неприємно скривившись. – А чому Вам потрібно заміж за батька виходити? У Вашому віці, напевно, вже запізно у білу сукню рядитися.

– Іване! – обурено вигукнув Руслан Петрович, але Олена Олександрівна ласкаво погладила його по руці.

– Нічого, Руслане, це нормальне питання, – сказала вона примирливо. – Так я і не збиралася, Іване, твій тато сам мені запропонував. А про білу сукню – це ти, звісно, ​​правильно помітив. Я, мабуть, звичайну ошатну сукню одягну. Та й зійде, правда?

– Мені взагалі здається, що весілля безглуздо грати в такому віці, – висловилася Соня і в неї на очах з’явилися сльози. – Ти, тату, зовсім про маму вже забув, так?

– Ну чому ж забув, дочко! – насупився Руслан Петрович. – Щодня згадую. Тільки не думаю я, що твоя мама хотіла б, щоб я завжди один жив. Та й я б для неї такого не хотів, якби перший пішов.

– Все одно не розумію, навіщо одружитися! – Уперто сказала Соня.

– А тобі й не треба розуміти, – суворо обсмикнув дочку Руслан Петрович. – Достатньо того, що ми з Оленою розуміємо!

За столом на якийсь час запанувала мовчанка. Олена Олександрівна не витримала та встала.

– Я, певно, піду чай поставлю. Чи може бути хтось кави бажає? – І, не дочекавшись відповіді, мовчки кивнула і вийшла з кімнати.

– Тату, я правильно розумію, що наші домовленості про квартиру вже не в силі? – з натиском спитав Іван, як тільки Олена Олександрівна вийшла.

– Які домовленості? – Запитала здивовано Соня.

– Квартира має дістатись мені, – пояснив Іван. – Тому що у мене сім’я більша, та й дружина не працює. А дача тобі.

– Не зрозуміла … – вражено дивилася на батька Соня. – Батьку! Поясни, будь ласка, як це так? Чому Івану ціла квартира у місті, а мені якась нікому не потрібна дача?

– Та охолонь, – усміхнувся Іван. – Тепер ні мені, ні тобі нічого не дістанеться! Тато ж у нас одружитися вирішив!

– Але ж це до шлюбу нажите майно! – Заперечила Соня. – А отже, залишиться нам.

– Це якщо вони розлучаться! А якщо його не стане, то все їй перейде!

– Але ж це не справедливо! Я впевнена, що якщо Олена Олександрівна порядна жінка, вона відмовиться від спадщини!

Руслан Петрович мовчки слухав розмову дітей.

– Я так розумію, на весілля вас не запрошувати? – спокійно спитав він, коли діти замовкли.

– Тату, ну що ти одразу так реагуєш! – прокинувся Іван. – Ми ж не зі зла, просто не розуміємо, навіщо ти все це затіяв.

– Ну, не розумієте, значить, і не треба, – зауважив Руслан Петрович. – А взагалі пізно вже, їхати далеко. Мабуть, настав час вам.

– Тату, ну ти чого? – лагідно дивилася на батька Соня. – Ну, не дуйся.

– Вставай, доню, підемо проводжатися, – підвівся Руслан Петрович.

Олена Олександрівна тим часом повернулася з кухні.

– А ви куди це? – Здивувалася вона.

– Та ось, збиралися вже, – легко засміявся Руслан Петрович начебто й не було жодної важкої розмови. – Що з них візьмеш? Молодь! Усі кудись біжать, спізнитися бояться!

– Жаль, зовсім не встигли поспілкуватися, – засмутилася Олена Олександрівна. – А я вам зараз тортика з собою запакую.

Так Іван із Сонею і поїхали, отримавши по пластиковому контейнері із тортом.

А про розмову з дітьми Руслан Петрович Олені Олександрівні не розповідав. Навіщо? Адже вона жінка справді добра і сердечна. Візьме ще й заміж за нього відмовитися, щоб його дітей не засмучувати. Та й соромно йому було за Івана із Сонею.

На весіллі, куди ні Іван, ні Соня, не з’явилися, Олена Олександрівна, звісно, ​​почала Руслана Петровича запитувати. Але він сказав, що дати переплутав. І діти лише за два тижні збираються батьків до РАГСу вести. Олена Олександрівна посміялася і нарікала, що, мовляв, від віку нікуди не дінешся.

До речі, Руслан Петрович та Олена Олександрівна живуть у коханні та гармонії до цього дня. Що там у результаті зі спадщиною буде, поки що невідомо!