Марія Федорівна була вдовою. Вона працювала та виховувала двох доньок, як могла.

– Ви в мене наречені не гірше за інших. І одягнені, і взуті, і самі подивіться – красуні. Ох, і дісталася мені, звісно, доля тяжка… Я ж і заміж вдруге не вийшла …

– Мамо, не починай… Знову ти одне й те саме в сотий раз, – просила Наталка, старша дочка.

Вона нещодавно вийшла заміж і одразу поїхала жити до чоловіка.

– Що?! Не починай? Так, щоб пам’ятали мені, й поважали матір! Я своє особисте життя не влаштувала, щоб вас виховувати. Батько пішов рано, так що мені залишалося?

– Мамо, так бабусі й дідусі тобі допомагали. Ми багато часу мали. По три літні місяці у селі жили. І вони ніколи нас не дорікали … – намагалася розсудити Наталка. – Ми, звичайно, розуміємо …

– Та нічого ви не розумієте, – сердилася Марія Федорівна. –Я і досі клопочуся, і не для себе. А все для вас. Одній мені хіба багато треба? Так хоч навчиться поважати й слухати, що мати говорить.

Дівчата розуміюче перезиралися й замовкали. Вони йшли в садок, де мали перекопати город. Була весна. Мати ніколи навіть не бралася до грядок. Це було з дитинства обов’язком дочок…

– Я на роботі працюю, у мене уроки, батьківські збори. Самі знаєте, що таке школа. Боже, як я втомилася…

– Так іди з цієї роботи, – радила Ольга, молодша дочка. – Хоч зараз тобі не треба так багато працювати.

Наталка переїхала від нас. Одружена й сама працює. Я теж працюю, нехай зарплата і невисоко оплачується, але все ж таки…

– Як я піду, коли мені треба стаж педагогічний виробити, та й до пенсії вже недовго. Чого вже скакати з місця на місце, – невдоволено казала Марія Федорівна.

Дівчата перекопали город. Мати вийшла на ґанок із насінням.

– Ну, посадимо, чи що?

– Це вже без мене. Мені додому треба, – твердо заявила Наталка. – Я й так пів дня тут із вами.

– Так вихідний же ж. Давайте одразу й посадимо, щоб тобі зайвий раз не приходити, – наполягала мати.

– А я й не прийду, самі посадіть, а мені з чоловіком треба побути, зрештою. Вечерю треба приготувати, – сказала Наталка і пішла у хату перевдягатися.

– Я ж і для вас саджу! І цибульки, і зелені, і морквочки – на всіх, між іншим, – гукнула їй навздогін мати.

– А на нас садити не треба. Не потрібна нам з Сашком твоя морквочка й зелень, менше саджай, більше відпочивай, – відповіла з хати Наталка, і незабаром пішла.

– Не треба їм, – бурчала Марія Федорівна. – А прийдуть на вихідних, і за стіл сідають…

– Ну, мамо, чого ти. Не треба вже їжу рахувати. Менше давай посадимо…

– І ти туди ж? Важко стало матері допомагати? – знову невдоволеним голосом відповіла Марія Федорівна.

– То це ще хто кому допомагає. Я сама тепер город тягтиму? Ти тільки посадити й допомагаєш, а мені і копати, і все літо полоти, і поливати. Тож якщо їм не потрібно, то навіщо такі довгі гряди саджаємо? – спробувала пояснити матері свою точку зору Ольга.

– Нічого, доню, ти сади, ще подивимося, чи виросте цього року щось. Про всяк випадок, нехай більше буде, продамо зайве, тепер тобі на весілля треба збирати.

Ольга зітхнула і почала розпушувати граблями грядку.

Наталка з чоловіком почала жити на орендованій квартирі.

Ольга теж зустрічалася з хлопцем, проте Сашко не подобався матері.

– Він у тебе надто манірний, – казала вона. – Що то за мужик, який сокиру в руках тримати не вміє? Ніколи дров не рубав.

– Зате він англійську знає, багато книг прочитав! Таких ще пошукати, – заступалася за свого хлопця Оля.

– Ось саме, таких пошукати й не знайдеш, – казала мати. – Врахуй, що якщо за нього підеш заміж, то вам тут, у цьому будинку жити. А з таким чоловіком господарство вести – втомишся. Все сама робитимеш.

– Так я й зараз сама. Тільки з чого ти взяла, що ми в цій хаті житимемо, мамо? – здивовано запитала Оля.

– А як же ж? Невже ви мене тут залишите? Я вас виростила, виховала, а ви мене кидаєте? А хто садитиме город? А ремонт у будинку робити? Мені з моєї пенсії все не потягнути, май на увазі.

– А як же ж Наталка? – запитала Ольга. – Вони он, збираються їхати на заробітки на кілька років. І що? Ти не пустиш?

– Наталка перша заміж вийшла. Розуміти треба. І чоловіку її ж там роботу хорошу дають. А своїм чоловіком керуй. І думай і про себе, і про дім, – категорично заявила мати.

– А про нього думати не треба? А його питати не обов’язково? – здивувалася Оля.

– Не перекручуй, вам тут краще буде, доню. І мені спокійніше. І діткам вашим на галявині під яблунями рости значно корисніше. І я за ними наглядатиму, – стояла на своєму Марія Федорівна.

– Мамо, які онуки? Ти й за нами не дивилася. З бабусями ми росли. А онуків зібралася доглядати… Тобі ще працювати до пенсії роки. А ми з Сашком не збираємося з дітьми відкладати… – сказала Оля.

– А ось і дарма. Краще було б пожити кілька років одним. Для перевірки почуттів, характерів. Мало що, раптом розчаруєшся в людині, а тут уже діти. Не поспішали б… – радила мати.

– Тебе не зрозумієш. То няньчити зібралася, то не поспішайте… – ображено сказала Ольга.

– Та пуста це розмова. Поки що він тобі пропозицію ще не зробив… – стиснула губи мати.

– Якраз таки й зробив. Ось тільки з датою весілля ми не визначилися… – почала Ольга.

– То що ж ти мовчиш?! Весілля вони вже планують, а мене не спитали? На які гроші? Ми тільки пів року тому Наталку заміж видали, так тут і ти! – мати випросталась і витерла піт з чола.

– Мамо, то коли мені можна заміж виходити? За твоїм сигналом та дозволом? – образилася Ольга. – Ось Наталка миттю вискочила. І нічого. Ти ж не сварилася до неї? А я винна, що молодша і що тепер? Ні, ось розпишемося тоді без весілля!

…Через місяць Ольга теж вийшла заміж. Весілля зіграли скромне, але застілля було душевним та теплим. З гостей були найближчі та рідні люди.

Спочатку Оля з чоловіком жили в хаті у матері. Три просторі та роздільні кімнати дозволяли не заважати їй. Сашко працював, допомагав Олі прибирати, ходив з нею по магазинах. Молоді часто обіймалися й сміялися – їм було добре разом.

Марії Федорівні треба було б радіти за дочку, але вона з кожним днем ставала все похмурішою. Дочка явно віддалилася від неї, вважаючи за краще залишатися наодинці з чоловіком. Начебто це було й зрозумілим для матері, але незвично і прикро…

До того ж Марія Федорівна любила командувати у домі, дочки тільки й встигали виконувати її доручення. А тут… Наче молодша і поруч, а мати на самоті. Ну, повечеряють увечері разом, і знову самотність.

А невдовзі Ольга зробила несподівану заяву.

– Мамо, ми з Сашком вирішили харчуватися окремо. Ти тільки не ображайся, але у Сашка щлунок, і йому потрібне окреме нормальне харчування.

– А у нас що? Погане?! – ахнула Марія Федорівна.

– У нас все жирне, перчене. А Сашку таке не можна. Тому ми купуємо свій холодильник, і з наступного тижня їмо окремо, – сказала Оля, обіймаючи матір.

– Та будь ласка… – Марія Федорівна демонстративно пішла у свою кімнату. Проте їй було гірко.

«Ось і всі мої старання… Я й варила, і пекла, а йому не подобається! Подумаєш, який аристократ!»

Вона бачила, як раділи молоді, коли купили свою першу спільну річ. Навіть більше раділа Ольга, як здалося матері.

– Ну-ну. Давай, лікуй свого слабого… – єхидно сказала Марія Федорівна, на що Ольга відповіла:

– Мамо, тільки ніколи так більше про нього не кажи. Гаразд? До того ж, мені не завадить освоїти здорову кухню. Я й сама хочу трохи ваги скинути, бо зайві кілограми тепер не в моді.

– Робіть що хочете. Хто мене слухає? – Марія Федорівна знову пішла у свою кімнату. А Оля й Сашко любили залишатися на кухні одні. Вони готували разом, розмовляли, сміялися.

Марія Федорівна, як і раніше, була незадоволена зятем. Він і в хаті мало чим допомагав, а на городі зовсім не вмів і не хотів працювати.

– Мамо, у нього окуляри. Слабкий зір. Йому нахиленим працювати не можна. Та й навіщо нам город? Наступного сезону посадиш тільки на себе, все що ти захочеш, а ми й на ринку все собі купимо, – заявила Ольга.

– Ага, наслухалася ти Наталко, на ринку вони куплять. А ремонт треба було б зробити в будинку, хоча б у кімнатах, я уже й не говорю про туалет і ванну, — говорила Марія Федорівна.

– Стривай, мамо, з тими ремонтами. Сашко тільки прийшов до нас жити. А ми його одразу ремонтами напружуватимемо. Ми всього третій місяць живемо разом… Він ще особисто тут нічого не забруднив, – усміхнулася Оля.

Наталка із чоловіком приїхала прощатися напередодні від’їзду на заробітки. Вона раділа переїзду, передбачаючи нові враження від незнайомої країни. А Олі на прощання прошепотіла:

– Їдьте від матері, доки не посварилися… Не вжитися вам. Та й не потрібне вам це. Повір. Самим – найкраще.

Оля кивнула і замислилась. Але час минав, треба було шукати орендовану квартиру, і вони вже приглядали з Сашком скромні варіанти.

Якось, Оля зайшла ввечері на кухню і побачила, як мати відкрила їх із Сашком холодильник і вивчає вміст, розглядаючи етикетки на ковбасах.

Побачивши дочку, яка зайшла, Марія Федорівна, анітрохи не зніяковіла і пояснила:
– Ось вивчаю, чим ви тут смакуєте. І терміни придатності заразом перевіряю.

Вона поклала назад шматок ковбаси і закрила холодильник.

– Ну і як? Все в порядку? – поцікавилася Оля.

– Ми з тобою такої нісенітниці ніколи не їли. Не дивно, що він слабий. Продовжуй у тому ж дусі, і сама така будеш!

– Мамо, це хороша ковбаса, спробуй… – запропонувала Оля.

– Мені вашого не треба. Тільки коли спочатку разом харчувалися, то мої каші він їв на «ура». І нічого не турбувало.

Оля зітхнула і вирішила швидше їхати на орендовану квартиру. Вона, як і раніше, почувала себе маминою донькою, завжди винною, незграбною і недбалою господаркою тут, у своєму будинку.

Коли вони знайшли з Сашком квартиру, мати обурилася. Вона сварилася з Ольгою, потім не розмовляла і навіть плакала в своїй кімнаті.

Але молоді переїхали, забрали свій «неправильний» холодильник і все потроху заспокоїлося.

До матері Оля спочатку ходила кожен вихідний, пила з нею чай, мила в будинку підлогу й розпитувала про новини. Тільки про чоловіка вона ніколи подробиць не розповідала, відмовляючись лише двома словами:

– Все добре.

– Ось і ти мене покинула, – сумно говорила Марія Федорівна. – Тепер я зовсім одна.

– А ти думала, мамо, що ми все життя будемо при тобі жити? Доньки вилітають із гнізда. Ти все життя нам стверджувала, що не вийшла через нас заміж. Так ось тепер маєш час на себе. Може…

– Що? – округлювала очі Марія Федорівна. – Ну, ні за що. Я для себе справді краще поживу. Так, може, незабаром онуки таки й будуть. Га?

Вони сміялись. Оля за кілька місяців оголосила мамі про вагітність. І як не дивно, але у Марії Федорівни справді з’явився залицяльник. То був її однокласник, теж Сашко. Він овдовів, і зустрівши Марію, став призначати їй побачення, наполегливо залицятися, і невдовзі пара стала разом жити в її хаті.

Марія Федорівна аж помолодшала. Вона схудла, зробила коротку стрижку, поновила гардероб.

– Ну от, – сміялася Ольга. – Тепер і ти в нас наречена. Варто нам виїхати, як ти, матінко, кавалера собі знайшла. Знали б раніше, так раніше б поїхали!

– Перестань, – відмахувалася мати. – Я й сама від себе не очікувала. Та чесно кажучи, якби не Сашко, то мені б і на думку така пригода не спала.

А її улюблений Олександр Олександрович любив город і сад. Він з весни до глибокої осені копирсався в землі, підрізав яблуньки й груші, збирав ягоди, і особисто варив варення у дворі, у великій каструлі.

– Олександр завжди мріяв жити у своєму будинку. От і збулася мрія. І мені помічник на старості років, – пояснювала мати донькам.

– Та годі тобі! Кохання у вас! Здалеку видно. Ми за вас раді! – говорили доньки. – Все гаразд, мамо…

…Влітку збиралася велика родина на чаювання в саду. І дорослі, і малюки-онуки, усі любили бабусин сад та смачний чай з дідусевим варенням…

КІНЕЦЬ.