Після того, як не стало чоловіка Тетяни минуло лише два місяці, коли на її порозі з’явилася красива жінка років п’ятдесяти.

– Доброго дня, – посміхаючись, привіталася гостя. – Ви вдова знаменитого професора Мельника?

– Так, – кивнула Тетяна. – Я його вдова. А ви хто?

– Я?.. – гостя загадково посміхнулася. – Я Ганна. Ганнуся, як колись називав мене ваш покійний чоловік. І в мене до вас дуже серйозна розмова. Ви мене запросите до будинку?

– Так-так, звичайно, – відчиняючи ширше двері, натягнуто посміхнулася Тетяна, і на душі у неї чомусь стало тривожно. – Проходьте… Ганно… Тоді вже й ви мене називайте просто Тетяною, і без по-батькові.

– Добре, – безтурботно відповіла жінка. – Тетяно… Я давно хотіла побачити вас на власні очі. Якщо чесно, я вас так собі і уявляла. Типаж справжньої дружини професора, яка все життя перебуває у чоловіка на побігеньках. Адже так?

Хазяйка на таке єхидне зауваження промовчала, але запереживала ще більше.

– Сідайте будь ласка. – Тетяна показала рукою на одне з крісел, коли вони опинились у вітальні. – Треба розуміти, ви – колишня коханка мого чоловіка?

– Як швидко ви вгадали. – Гостя гордо посміхнулася. – Але я не просто його коханка. І про це трохи згодом. Отже, ви все-таки здогадувалися, що у Михайла, крім вас, ще була жінка?

– Ні! – різко відповіла господиня. – Але раз Михайло називав вас не просто Ганною а … Ганнусею … Ви ж не просто так мені про це сказали, правда ж?

– Ну, так, не просто так сказала. Справа в тому, Тетяно, що у нас із Михайлом є спільна дочка.

– Дочка? – Хазяйка застигла, і тільки зараз повільно опустилася в інше крісло. – Дивно…

– Чому дивно? – безтурботно засміялася Ганна. – Теоретично, у кожного одруженого чоловіка на цій землі може народитись дитина від сторонньої жінки. Хіба не так?

– Так, звичайно, може, – сумно зітхнула Тетяна. – Але річ у тому, що у нас із Михайлом немає дітей. І знаєте чому? Бо він не може мати дітей. І це можуть підтвердити чисельні результати оглядів. Вам їх показати чи ви повірите на слово?

– Ну, так, ну, так… – знову засміялася гостя. – Як же, як же… Я чула від Михайла такі ж слова, коли повідомила про свою вагітність. Тому він мені й не повірив, і ми навіть на цьому ґрунті з ним посварилися, а згодом і розлучилися. Але як би там не було, я від нього народила, і це тепер зможе легко підтвердити будь який тест. Нам з донькою потрібен лише матеріал для проведення тесту. І ми його знайдемо, цей матеріал. А коли знайдемо, і зробимо тест, тоді і ви зрозумієте, що тепер моя дитина – єдиний спадкоємець вашого чоловіка. Раз у вас із ним дітей не було.

– Але ж це абсурд, – схвильовано повела плечима Тетяна. – Як ви могли народити дитину від чоловіка, який не може мати дітей?

– Мабуть, сталося диво? – нахабно посміхнулася Ганна. – Кажуть, що у житті таке можливо.

– Скільки вашій дівчинці років?

– Вже вісімнадцять.

– О, вона вже зовсім доросла. Чому вона не прийшла сюди разом з вами?

– По-перше, ми живемо в іншому місті. – Ганна сміливо дивилася в очі господині, насолоджуючись своєю безсоромністю. – А по-друге, навіщо ж я відразу стану занурювати дитину в судові колотнечі, не поговоривши попередньо з вами віч-на-віч. Вона поки що досі взагалі не знає, хто її батько.

– Дивно. – На обличчі у Тетяни з’явилася недовірлива усмішка. – Ви приходите до мене одна, заявляєте, що ваша дочка – це дочка мого чоловіка, і хочете, щоб я повірила вам на слово? Невже я схожа на таку наївну жінку?

Обличчя у гості миттєво змінилося і стало напруженим.

– Я прийшла попередити вас, що у вашого чоловіка є гіпотетична спадкоємиця, яка незабаром стане спадкоємицею законною. Ви повинні знати, що половина цієї квартири, і частина всього вашого майна належить моїй дитині. Як тільки документально буде доведено, що моя Марія – дочка Михайла, ми – через суд – почнемо поділ майна. Лише тому я тут. Щоб ви були готові.

– Ну що ж… – Таня раптом усміхнулася. – Дуже добре. Навіть, я б сказала – чудово.

– Так? – На обличчі у гості з’явилося здивування. – Чому чудово?

– Тому що ви навіть уявити собі не можете, як я рада такому повороту подій. Може, вас послав до мене навіть сам Бог. І знаєте, якби у вас уже зараз були результати тесту, я вас навіть поцілувала б! Я готова зараз же погодитись, що дівчинка, про яку я сьогодні вперше почула, доводиться дочкою мого чоловіка.

– І чому ви раді? – Ганна трохи розгубилася. – Вас що, нічого не бентежить?

– Звичайно, мене багато чого бентежить, але … – Тетяна піднялася з крісла і схвильовано почала ходити по кімнаті. – Зараз я вам теж розповім дещо, щоб і ви були готові. Поки Михайло нездужав, – А ми ж боролися з ним за його життя три довгі роки, – ми набрали на його ім’я море кредитів. Мені кредити давати банки відмовлялися, тому що я ніде ніколи не працювала. А Михайло мав чудову кредитну історію. А в нього була дуже велика зарплата. Але тепер… Ви знаєте, що ця квартира досі перебуває в іпотеці, яку як тільки Михайло занедужав – ми перестали сплачувати. І тепер її забирає банк. І взагалі, я ледве зводжу кінці з кінцями. Я продала все, що можна було продати, але… – Тетяна знову посміхнулася. – Але тепер, наскільки я знаю, за законом спадкоємиця Михайла успадкує не лише майно, а й усі борги мого чоловіка. Так що те, що сьогодні тут з’явилися ви – це таке щастя!

– Стривайте! – Ганна напружилася. – Як це може бути? Адже ваш чоловік – знаменитий професор… Ви хочете сказати, що на ньому висять якісь зобов’язання перед банком?

– Не перед одним банком, а одразу перед п’ятьма! Так! Ми з ним винні величезні суми! Майже шістсот тисяч із копійками… Я ж говорю, ми боролися за його життя, робили дорогі процедури, які коштують великих грошей. Але, на жаль… Ми програли… Тому прошу вас – поспішіть провести тест. Я можу надати вам речі Михайла, на яких може зберігатися його матеріал. Мені не терпиться відмовитися від усіх цих боргів на вашу користь. У мене є в друзях добрий адвокат, який мені з радістю допоможе.

– Стривайте-почекайте! – Ганна схопилася з крісла. – Але чому я досі нічого не знаю про його борги? І про його недугу я також не знала!

– А ви коли останній раз з ним спілкувалися?

– Ну… – Ганна зробила незадоволене обличчя. – Останній раз ми говорили з ним по телефону, мабуть, років із десять тому. Я ж говорю, ми з донькою живемо в іншому місті.

– Ах, ви в іншому місті… І вже десять років… Ну, звісно, тому ви нічого й не знали. Скажіть, а яке ваше прізвище? І ще мені хотілося б знати вашу адресу та номери телефонів. Телефон вашої дочки та ваш особистий.

– Навіщо?

– Я повідомлю всі ці дані колекторській службі, яка мене вже зовсім дістала. Нехай вони тепер просять борги з вас та вашої доньки.

– З якого дива?!

– Як з якою? Ваша дочка – гіпотетична спадкоємиця, яка скоро стане спадкоємицею законною. Ви самі це мені сказали. Я ж відмовляюся від спадщини мого чоловіка на користь дочки. Раз вона рідна дочка Михайла – так буде чесніше!

– Ні! – вигукнула схвильовано Ганна. – Цього не може бути!

– Чого – не може бути?

– Напевно, я таки помилилася. Ваш чоловік мав рацію, це не його дочка. Я зараз згадала! Тоді я зустрічалася ще з однією людиною… Загалом, прощайте! Забудьте про цю розмову і про нас із дочкою. І взагалі, вашого чоловіка я бачила лише один раз, випадково. Він читав лекцію у нашому інституті.

Ганна стрімко попрямувала до коридору, і через кілька секунд вона вже гримнула вхідними дверима.

– Ну, ось… – Тетяна беззвучно засміялася. – Ще одна гіпотетична спадкоємиця відвалилася. І скільки вас ще буде в моєму житті? Треба все-таки попросити знайомих журналістів, щоб вони написали десь у пресі про моє – нібито тяжке – становище. Щоб мені самій не доводилося обманювати.

КІНЕЦЬ.