Коли я вперше представила Сергія своєму синові Максиму, за кілька тижнів до нашого весілля, я бачила щирий інтерес та теплоту в очах обох.

Сергій ніколи не ставив різниці між Максимом і собою: він дивився на нього, як на рідного. Але його мама, моя свекруха, була іншої думки.

На першій сімейній вечері після нашого весілля я зрозуміла, що вона не схвалює наш шлюб. Вона уникала погляду мого сина і трималася на відстані від нас.

Це було незручно та боляче, адже я сподівалася на гармонію у нашій новій родині. Якось, коли Сергій і я готувалися до сну, я сказала йому: “Я думаю, що твоя мама не схвалює мене та Макса.

Може, ти поговориш із нею?” Сергій глибоко зітхнув: “Я вже намагався. Вона каже, що це не твоя провина, але вона просто не може прийняти того, що у мене є “чужа” дитина.”

Мені було складно зрозуміти її позицію, але я не хотіла, щоб через мене псувалися стосунки між мамою та сином.

Я вирішила поговорити з нею особисто. Наступного дня я запросила її на чашку кави. Після деякого незручного мовчання, я сказала: “Я знаю, що ви не схвалюєте мене і Макса. Але я кохаю вашого сина, а він кохає мене і Макса. Я хотіла б, щоб ми змогли стати справжньою родиною.”

Вона подивилася на мене з сумом у очах: “Справа не в вас, люба. Просто… мені складно прийняти, що мій син має іншу сім’ю.” Того вечора ми обидві пролили багато сліз, і я зрозуміла, що їй теж було важко.

Але після цієї розмови щось змінилося. Вона стала частіше приходити до нас у гості, брати участь у житті Макса, і згодом, я думаю, вона покохала його так само, як і свого сина.

Зрештою, я усвідомила, що примирення вимагає часу, розуміння і, перш за все, любові. Але це того варте.

КІНЕЦЬ.