Дочка із зятем вважають, що ми з чоловіком ставимося до онуків по-різному, мовляв, онука балуємо, а на онуку майже не звертаємо уваги. Перебільшують, звичайно, але заперечувати не буду, що онукові ми приділяємо більше уваги. А все тому, що самі батьки цього не роблять, ми хоч якось відновлюємо баланс.

Внукові Сашку цього року виповнилося вісім років, вже все розуміє, дорослий хлопець. Три роки тому все ще було у нього нормально, він був єдиною дитиною в сім’ї, а потім з’явилася Мартуся, і увага батьків відразу ж повністю перейшла на неї.

Ні, тут справа не в тому, що немовля потребує більше турботи та часу. Просто дочка із зятем завжди хотіли доньку. Появі сина вони, звичайно, теж свого часу раділи, таки перша дитина. Але коли на УЗД їм показало, що буде дівчинка, вони зовсім голову втратили.

Ремонт почали робити, в них трикімнатна квартира, там була дитяча, батьківська спальня та зал. А тепер дві дитячі та батьківська спальня. Начебто все правильно, хлопчика та дівчинку одразу по різних кімнатах розділили, щоб потім цим не займатися.

Але кімнату дочки перетворили мало не на замок принцеси, а в сина як усе було, так і залишилося. Хоча там також не завадило б оновити ремонт.

Дочка тоді пояснила, що грошей немає, потім згодом руки дійдуть і до кімнати Сашка. Я тоді лізти не стала, з мораллю, просто на новий рік ми з чоловіком подарували онуку ліжко-горище, від якого онук був у захваті.

– Ну навіщо такий дорогий подарунок, – докірливо казала нам потім дочка. – У Сашка й так усе в кімнаті нормально було. Краще подарували б тоді пеленальний столик для внучки.

Мене тоді заділо, що замість подарунка синові дочка віддала перевагу пеленальному столику для ненародженої ще дочки. При тому, що вони мали пеленальний столик, що залишився після Сашка, він у нормальному стані. Але не підходить під інтер’єр дитячої для маленької принцеси.

Сперечатись ми тоді не стали, пообіцяли, що подаруємо столик до народження малюка, все одно подарунок будемо робити. Більше до появи онуки жодних таких дзвіночків не було, начебто все було як завжди.

Після того, як з’явилася сестричка, Сашко почав багато часу проводити з нами, перші пів року взагалі мешкав у нас. Ми з чоловіком були лише за, онукові ми завжди раді. Але хлопчик сумував за батьками, які чомусь не могли за день викроїти часу навіть на те, щоб зателефонувати до сина, не те щоб прийти.

– Мартуся така неспокійна у нас, – скаржилася дочка, – до кінця дня я вже про себе не пам’ятаю. Тим більше син у надійних руках, чого мені переживати?

Зять теж приходив із роботи та розчинявся у турботах про доньку. Я думала, що з часом, коли онука підросте, у них з’явиться час на сина, і все буде як раніше. Але вже три роки, а рівноваги в сім’ї я не спостерігаю.

До першого класу онука вели ми з дідом, бо батьки поїхали з Мартусею до лікаря. Нічого серйозного, застуда, навіть особливої температури не було. Але обидва батьки зірвалися до лікарні на прийом. Пообіцяли приїхати після, Сашко все виглядав батьків на святі, але так і не побачив. Так шкода стало. У такий значний день можна було якось по-людськи вчинити.

Доньки ми тоді з батьком висловили, але вона себе винною не відчувала. Вона ж із хворою дитиною, як вона кудись піде? Та також, як вони після лікарні пішли в торговельний центр, щоб дочці, що хворіє, купити якусь іграшку, адже позитивні емоції такі важливі для дитини.

Ми з чоловіком давно помітили, що на темі Мартусі дочку із зятем повернуло міцно. Це і по подарунках дітям видно. Дочці величезні іграшкові набори усякого посуду, а синові м’яка іграшка та солодощі. Я тут навіть не говорю про різницю в ціні, хоча це очевидно.

Тут і підхід до вибору подарунка відрізняється. Сашко взагалі не дуже шанує м’які іграшки. Він останній раз у три роки з ними грав. Але батьки про це не пам’ятають. Подарували щось і добре.

Коли ми зрозуміли, що про онука забули після появи Марти, ми з дідом вирішили зберігати баланс. Робимо йому дорогі подарунки, організовуємо свята, беремо із собою на прогулянку. Загалом, робимо все те, що повинні робити нормальні батьки, коли у сім’ї дві дитини. Ми зрівнюємо становище онуків. Мартуся отримує все, що душа забажає, від батьків, а Сашка балуємо ми.

– Ви що, не бачите, що ви поділяєте онуків. Мартуся ж вже не зовсім маленька, розуміє, що баба з дідом більше люблять братика, – намагається мені давити на совість дочка.

– Смішна ти така! А те, що у вас є дорослий син, який теж розуміє, що мама з татом до його сестри ставляться з великим трепетом, тебе не турбує?

Але переконати не виходить. Дочка із зятем вважають, що онука ми балуємо, а онуку недолюблюємо. А ми внучку теж любимо, але їй і так багато уваги дістається від батьків. Ми ж намагаємось дати онуку те, що не дають батьки. Вважаю, що ми правильно робимо, щоб там донька із зятем не говорили.

КІНЕЦЬ.