Мене звуть Світлана, мені 25 років. З самого дитинства я не відчувала матері в сім’ї.

Сім’я повна, нормальна, жили не заможно, але й особливо нічого не потребували. З дитячих спогадів про взаємини з матір’ю пам’ятаю лише її крики за будь-яку провину та образи.

Завжди казала, що я негарна, волосся рідке, зуби криві. Я її дуже боялася і боюсь досі.

У школі я навчалася на 4 та 5, предмети давалися легко. Мріяла поїхати вчитися подалі, відірватися від родини. Поїхала.

У вузі навчалася гірше. На другому курсі дізналася, що чекаю дитину, взяла академвідпустку, повернулася до батьків. Мама допомагала з дитиною, сама вирощувала її до 4-х років.

Перевестися на заочку мені не дозволила, але при цьому не забувала дорікнути, що я повісила їй на шию свою дитину. З навчанням не склалося, на 4-му курсі відрахували.

Я пішла працювати офіціанткою. Син залишався з моєю мамою (ми знаходимося у різних містах).

Вона також не втрачала нагоди вколоти мене тим, що я нічого не досягла в житті і тому можу спокійно доїдати недоїдки зі столів, а от якби доучилася, сиділа б вище та м’якше. Я відновилася на заочне і продовжувала працювати в тій же сфері.

Моя сім’я мені фінансово не допомагала, а закиди та шпильки з приводу роботи не припинялися. Поясню, чому я обрала роботу офіціантом — мені був зручний змінний графік, знань та професійних навичок сильно не вимагали, а прибутку цілком вистачало на житло, їжу, одяг та інше.

Невдовзі я зустріла чоловіку, ми почали жити разом, батькам я про це не сказала, бо знала, що схвалення не зустріну. Через два місяці ми поїхали до моїх батьків.

Мамі мій хлопець не сподобався, бо на її думку він сміється не так, стоїть не так, каже не так. Потім вона у мене запитала – мовляв, ви недовго разом, може, втечеш від нього?Навіщо ви одразу почали жити разом?

Потрібно було позустрічатичя деякий час, щоб залицявся, квіти дарував, у ресторани поводив. Я сказала, що йти від нього не збираюся.

Це було у серпні. До до кінця грудня ми вирішили забрати мого сина і жити втрьох.

Мати мені його не віддавала, забирали з поліцією. Потім вона мені загрожувала судом — забрати дитину, щоб я сплачувала компенсацію за те, що вона я виховувала дитину.

Я їй відповіла, що вона може йти до суду, писати заяву, що мені присудять, щось виплачу. Вона, певна річ, нікуди не ходила, нічого не писала.

У березні не стало моєї бабусі, її мати. На думку мами в цьому винна я, бо забрала дитину, посіяла розбрат у сім’ї. У червні ми їдемо з батьками хлопця до батьків, щоб їх познайомити.

Говоримо про весілля, приходимо до того, що весілля можна буде зіграти через рік (рік жалоби після того, як не стало бабусі). Протягом цього року іноді возили сина до моїх батьків на тиждень, але забирали проблемно через 2-3 тижні, бо щотижня мама просила залишити ще, я поступалася.

У березні цього року ми поїхали на річницю, як не стало бабусі. Мама попросила залишити їй онука знову ж таки на тиждень.

Цього ж тижня приїхав мій тато (він працює в відрядженнях, буває вдома разів 3-4 місяці), мама дзвонить, просить ще тиждень, я погоджуюсь. Мій хлопець їде у відрядження, я до вихідних дзвоню батькам, питаю, чи можуть вони привезти мені сина, мама просить ще тиждень, я поступаюсь.

Наступними вихідними я знову дзвоню батькам, ставлю те саме питання і запрошую в гості до нас і до батьків мого хлопця, щоб обговорити весілля. Мама мені знову свій тиждень і плюс відро бруду про те, що я все життя собі шукаю найкращих батьків, а своїх не ціную.

Сказала, що вона не збирається слухати, що їй скажуть чужі люди, їй треба почути, що я хочу саме я. Тобто я мала їй пояснити, що ми плануємо грати весілля, і що я хочу від них.

Згадала всі мої гріхи, накричала і кинула слухавку. Я домовляюсь із батьком мого коханого, що ми післязавтра вранці поїдемо та заберемо сина.

Наступного ранку дзвонить мені моя мама і каже, що вони приїдуть і привезуть сина самі. Мама попросила, щоб я була вдома одна та розповіла їм, як і чого я хочу.

Я їй і раніше нічого не розповідала, а от так примусово і поготів. Ми сварилися, поїхали до батьків коханого на обід.

Там його мати завела розмову про весілля. Моя мама сказала, що я їм нічого не розповідала, і вони не знають, що від них треба, і їх ніхто не запрошував.

Загалом, вся розмова звелася до того, що його мама каже — давайте дітей одружимо, а моя — а от вона тоді зробила те. Замкнуте коло.

У результаті, моя мама сказала, що нам нема про що розмовляти, вони встали, пішли до машини. Батьки хлопця пішли їх проводжати.

За хвірткою ще хвилин 10 тривала та сама пісня, що й за столом. Мама мого коханого не витримала і сказала, що вистачить вже дівчину брудом поливати, що ви за родичі такі. Розвернулась і пішла.

Власне, на цій ліричній ноті ми почали готуватися до весілля самостійно. Справа підходить до того, що потрібно везти запрошення моїм родичам, а я не хочу бачити свою матір і запрошувати її на весілля.

Я не хочу бачити її в день урочистості, не хочу, щоб вона допомагала мені вибирати сукню, одягатися, благословляла і взагалі була поруч.

Миритися з матір’ю не хочу. 3 роки вже не спілкуємося (це відколи мене відрахували з вузу) і не треба. ВНЗ я закінчила, є робота, є сім’я.

Що ще потрібно? Як краще вчинити у цій ситуації, я не знаю.

КІНЕЦЬ.