Надія Степанівна знехотя поверталася додому з двома важкими сумками у руках. Вона навіть не знала, чи знайдеться для неї місце в квартирі. Поки вона жила з дочкою та займалася з онукою, там оселився її син із сім’єю. Тепер онука пішла до школи, повернувся з заробітків зять, і жінці довелося повертатись назад.

– Мамо, ти в гості чи назовсім? – зустрів її Михайло.

– Назовсім. Вірочка вже у школу пішла, з нею сидіти не треба.

– Зрозуміло. А ми всі кімнати вже зайняли. Ну гаразд, щось придумаємо.

Першого ж вечора, сидячи на дивані у вітальні, Надія Степанівна почула розмову за стіною і відчула себе такою нещасною, що хотілося просто провалитися крізь землю.

– Чого вона приїхала? Жила б там і нам жодних проблем.

– Ти що таке говориш? Це взагалі її квартира.

– А навіщо їй ціла квартира? В нас сім’я, діти, а вона одна.

Що робити? Ніде не потрібна, скрізь зайва. Вдень Надія Степанівна готувала їжу, прибирала, зустрічала зі школи онуків, а ввечері йшла гуляти, блукала парком, у суху погоду сиділа на лавці. Добре, що осінь видалася теплою, сонячною, дерева стояли красиві, жовто-руді і наче світилися зсередини. Гарно!

Повернувшись, вона намагалася непомітно пройти у свій куточок, читала та лягала спати. Навіть сходити на кухню вкотре було ніяково. А наступний день повторював наступний. Найскладніше було у вихідні, коли всі залишалися вдома. Невістка намагалася Надію Степанівну не помічати чи кидала в її бік незадоволені зауваження, а син не знаходив собі місця між дружиною та матір’ю, бо не хотів образити ні ту, ні іншу. Дивитись телевізор, іноді читати онукам, ходити до магазину за продуктами – все, що їй тепер лишалося.

Знайти якесь хобі чи відвідувати платні курси при маленькій пенсії не виходило. Попереду була зима. Випаде сніг, настануть заморозки – ні погуляти, ні посидіти на лавці біля будинку. Куди подітися?

Від безвиході Надія Степанівна навіть зареєструвалася на сайті знайомств і почала шукати собі супутника життя. Спочатку ця ідея їй сподобалася, але потім вона пошкодувала про це і навіть засоромилася. «Куди я полізла? Чого захотіла?». Чоловіки траплялися дивні: комусь, як і їй, потрібно житло, комусь – гроші, а хтось очікував знайти жінку виключно для прибирання та готування.

Загалом ні знайомств, ні захоплень, ні сімейного затишку. Тільки нескінченна низка похмурих днів, у яких часом виникала думка: а навіщо взагалі жити? Так важко було почуватися непотрібним.

В одну з нелюбимих Надією Степанівною субот онуки повернулися зі школи раніше, ніж зазвичай. Невістка затіяла прибирання, чоловік і свекруха теж підключилися, чистили килими та меблі, протирали пил на полицях, мили вікна. Один із хлопчиків дістав із холодильника йогурт, налив у склянку і вирушив у свою кімнату, але дорогою не втримався на мокрому ламінаті і випустив склянку з рук. Густий рожевий йогурт розлетівся убік, зачепив стіну, тумбочку та двері.

– У тебе руки звідки ростуть? – почала сварити його мати. Дитина захвилювалася і заплакала.

– Що ти робиш? Залиш його. Я все тут швидко приберу, – пожаліла бабуся онука.

– А ви не лізьте. Мої діти – сама знаю, як поводитися з ними. І взагалі ви мені вже набридли. Сидите, сидите, навіть вдома не побудеш наодинці. Спеціальні будинки є для таких, як ви.

– Що ти кажеш таке, Катю! – Спробував заступитися за матір Михайло.

Надія Степанівна вирушила до себе, зібрала речі у сумку та пішла. Ніхто її не зупинив, а йти їй не було куди. Вона просиділа до самого вечора на лавці біля будинку. Спочатку йшов дрібний дощ, потім посипав сніг. Люди йшли з роботи, вели дітей за руки додому, а ті розповідали про те, що трапилося за день у садочку, яку книжку читали, та кого сьогодні вітали з Днем народження.

Раптом у Надії Степанівни виникла думка. Жінка дістала з кишені сумки маленький блокнотик, у якому робила нотатки, щоб не забути щось, відшукала на одній із сторінок номер телефону та зателефонувала.

За годину вона вже сиділа на кухні зі своєю колишньою колегою. Разом вони працювали у лікарні – прийшли одразу після інституту та присвятили роботі все життя. Та теж нещодавно пішла на пенсію, і зараз займалася онуками, дачею та городом на своє задоволення. Вони довго розмовляли, пили чай, згадували минуле. На ніч Надію Степанівну залишили у себе, застелили постіль, видали теплий затишний халат. Це була перша спокійна ніч, коли її не діставало безсоння та погані сни.

Дочка її колеги пішла стопами батьків і теж працювала в лікарні. Дізнавшись від матері історію Надії Степанівни, вона пообіцяла чимось допомогти, і вже надвечір зателефонувала з гарною новиною. У невелике містечко потрібен фельдшер, і там будуть раді будь-кому з досвідом, але потрібно пройти курс перепідготовки.

Що ж, іншого виходу все одно немає, і жінка наважилася. Те, що здавалося складним і непосильним, насправді досить швидко вивчилося і піддалося. І ось вона вже сидить на нижній полиці поїзда, спостерігаючи як за вікном проносяться дерева, станції та села, і п’є гарячий чай зі склянки у металевому підскляннику.

Всі, у кого вона питала дорогу, з радістю відгукувалися на її прохання і пояснювали, як дістатися до потрібної вулиці. Перше враження склалося гарне! Типова будівля гуртожитку з червоної цегли, вахтер біля входу, невелика кімната, спільна кухня та санвузол. Спочатку – те, що потрібно, а надалі обіцяли виділити квартиру або навіть будинок.

За кілька днів Надія Степанівна вже приступила до своїх обов’язків. Було незвично і навіть важко: а раптом не впорається? Але поступово хвилювання відпустило, багаторічна звичка взяла гору, і вона відчула себе на своєму місці. Нові колеги теж люди у віці, спокійні, ввічливі, неконфліктні.

Дочка подзвонила один раз, дізнатися, чи мати може посидіти з онукою, поки вони з чоловіком відпочивають. А син жодного разу: мабуть, дружина забороняє. А може, сам не хоче. «Чому так сталося? Адже я їх любила, все їм віддала, що було» – запитувала Надія Степанівна. «Своє у них життя, нехай роблять, що хочуть, а ти про себе вже подумай» – радила колега, у якої вона зупинялася того переломного дня.

Через півроку їй нарешті виділили службову квартиру, і вона перебралася з кімнати у простору двокімнатну квартиру. Обстановка проста, але все своє: ходи, скрипи диваном  скільки завгодно. До того ж, зважаючи на все, почала налагоджуватися і особисте життя.

8 березня у її кабінеті з’явився великий букет, а жінки-колеги загадково посміхнулися у відповідь на запитання, від кого він. Виявилося, що квіти приніс місцевий лікар-кардіолог, який останнім часом зачастив до них – то чай попити, то щось запитати.

– Ну що це? Куди мені у моєму віці ще думати про чоловіків? – Запитала вона молоду медсестру Аню під час обіду наступного дня.

– Надія Степанівно, думати про чоловіків – ніколи не пізно!

– Ти так думаєш?

– Впевнена!

Хто знає, може, і справді – не пізно? Адже все життя думала про інших, дбала про дітей, потім про онуків, працювала. Чоловіка не стало багато років тому, і з того часу більше ні на кого вона не звертала уваги. А тут на тобі – шанувальник. Квіти дарує, вечорами проводжає, у вихідні покликав до місцевого театру. “Піду” – твердо вирішила вона і дуже зраділа цьому своєму рішенню.

КІНЕЦЬ.