Узаконили стосунки ми вже у свідомому віці. Обом було трохи за 30. Нам здавалося, що ми чудово розуміли, чого хочемо в житті. Кожен зі своїм житлом, нехай невеликим, але без необхідності витрачатися на оренду. У кожного стабільна робота із зарплатою – середньою по місту чи трохи більше.

Відрядна оплата праці мотивує вкотре затриматися в офісі, призначити додаткову зустріч із клієнтом або провести пару годин за вивченням актуальних у роботі новин.

Проте, це накладає відбиток на відносини. Не приготовлена ​​вчасно вечеря, неприбрана квартира, недоглянутий зовнішній вигляд… З народженням дитини ситуація загострилася.

Вагітність була запланована та довгоочікувана. Місяці очікувань та довгоочікувані 2 смужки на тесті. А через 9 місяців урочисте вітання від лікарів та медсестер у пологовому будинку, виписка та повернення додому.

Донька, хоч і росла спокійною і практично завжди давала спати ночами, внесла кардинальні зміни до розміреного ритму життя. Доводилося встигати виховувати та доглядати її, а також поєднувати готування та домашні справи.

Чомусь рішення не йти у декретну відпустку на цей момент було найлогічніше. Робота у сфері туризму дозволяє працювати з дому, у вільний час. Однак, насправді це зовсім не про «натискати на кнопочки 2 години на день сидячи під пальмою і заробляючи мільйони».

Багато часу витрачається на підбір туру, бронювання заявки, відстеження змін та внесення коригувань. Фактично потрібно перебувати з клієнтом на зв’язку весь час – від першого звернення до повернення з відпустки.

І так, телефон може зателефонувати у вихідний день, пізно ввечері чи рано-вранці. І краще відповісти на дзвінок, бо ситуація може вимагати негайного втручання.

Перший рік ми намагалися впоратися з таким графіком. Чоловік працював за класичною п’ятиденкою, я – у 3 зміни. Потрібно було займатися донькою, вести справи на роботі та не забувати про підтримку затишку. Але якось я зрозуміла, що більше не виводжу. Хотілося елементарної допомоги, а не претензій через пельмені у морозилці.

Коли доньці виповнилося півтора роки, я вирішила, що треба пожити окремо. Я не бачила турботи, бажання допомогти. Моя праця знецінювалась, сприймалася як щось само собою зрозуміле.

Ми роз’їхалися. Але заяви про розлучення ніхто так і не подав. Юридично ми чоловік та дружина. Але мешкаємо окремо. Донька живе зі мною. Коли їй виповнилося 3 роки, вона почала раз на тиждень залишатися у тата з ночівлею. Чоловік тепло відноситься до доньки, намагається дивувати її, балувати. Іноді навіть надто сильно.

У картині світу маленької Аліси мама та тато живуть окремо. Іноді зустрічаються, щоби погуляти з нею втрьох. Але здебільшого живуть незалежним один від одного життям.

Зараз Алісі 5. І вона все частіше просить народити їй братика чи сестричку, покликати тата в гості з ночівлею чи вирушити з ним разом у подорож. Вона дитина, яка бачить сім’ї, в яких батьки люблять один одного і роблять все, щоб бути разом.

Щодня зустрічаються, обговорюють новини, разом із задоволенням проводять час.

Її батьки бояться, що якщо спробують ще раз жити разом, то порушать той тендітний мир, який тільки-но почав з’являтися в їхній «сім’ї». Ідуть обережними кроками, сперечаються, намагаються вкотре не стикатися у важливих питаннях, але намагаються виховати доньку, щоб у зрілому віці та могла сказати «У мене було щасливе дитинство!»

Тільки час покаже, яке рішення було правильним і чи потрібно було зберегти сім’ю чи правильніше піти назавжди і постаратися заново збудувати особисте життя.

КІНЕЦЬ.