Останнім часом дуже часто буває, що мене огортає такий смуток, що я починаю думати, що у людей діти як діти, а моїм тільки все готове подавай, і то найкраще, хоч у себе все забери, аби тільки догодити.

Хоча, можливо, матері думати так про своїх дітей і не правильно, але останні роки мене ця думка, чомусь, не покидає зовсім, постійно вона зі мною.

Нема щоб батькам хоча б чимось допомогти, я розумію, що зараз непросто усім – та де там, зайвий раз, коли нічого не потрібно, навіть і в гості не зайдуть, діти ніколи й не поцікавляться моїм життям останнім часом.

А тут мої діти дізнались нещодавно, що квартира від матері мені дісталась у спадок, то бігом прибігли, одне поперед другого.

У кого тільки вийшли мої дітки.

Обоє жадібні та ліниві, я просто дивуюся дуже зараз, адже я їх не такими виховувала, це точно.

Ми з їхнім батьком, моїм чоловіком, все життя ні на чию допомогу не розраховували, самі собі на хліб заробляли, хоча нам теж, свого часу, важко було, ще з молодих років, від батьків щось чекати, чи просити і думки такої не було навіть.

І квартиру теж заробили своєю власною працею, ніхто мені нічим не допоміг.

Пів життя в гуртожитку тулилися і дочекалися, скільки радості тоді було та щастя, свій власний куточок маємо. А цим все готове завжди подавай.

Микола мій машину захотів в двадцять два роки, а Ольга в дев’ятнадцять років весілля шикарне захотіла, потім квартиру двокімнатну, та не дешеву, а в центрі міста, бо це була мрія її.

Всі бажання виконали ми з чоловіком сумлінно, старалися з усіх сил, брали кредити, позичали гроші, крутилися, як могли. Самі їх і виплатили, багато років гарували на своїх дітей. Однією картоплею з дачі харчувалися весь цей час, а зарплату постійно відкладали, бо боргів тоді багато мали.

На жаль, тепер ось мами моєї нещодавно не стало. Квартиру після себе залишила вона.

Мені її, звісно, заповіла. А син і дочка чекають не дочекаються, коли я їм цю нещасну житлову площу віддам, адже кому, якщо не їм. Вони у нас одні.

Першим Микола почав. Йому, бачте, ніде жити. До цього було де жити, а тепер вже немає. Не хоче він, бачте, квартиру орендувати у чужих людей, гроші віддавати щомісяця великі. Хоче в бабусину переселитися, бо іншого не має житла. Пів зарплати на квартиру та на машину, каже, йде, грошей на життя не залишається зовсім.

Звичайно, не вистачить грошей на таке життя, якщо ще й дівчину треба годувати, тоді потрібно навчитися жити скромніше, як на мій погляд.

Вже, яка за рахунком на плечах сидить у сина дівчина? З однією жив – вже не подобається, з другою жив – теж погана вона для нього, бачте, тепер – з третьою, навіть не знаю, чим у них закінчиться.

Микола десь возив її на відпочинок, тепер знову кудись вони збираються. А вона хоч би копієчку доклала до всього цього, живуть лише на його гроші. Тільки їй неси.

Я все, звичайно, розумію, вони молоді люди, хочуть гарно та добре жити, але ж не за наш з чоловіком рахунок, ми й так вже не молоді давно.

Вона його і підговорила квартиру випросити в батьків. Як же, грошей більше буде на неї витрачати. Розумна дівчина.

– Коли тільки ти, Миколо, розуму в голову набереш? 30 тобі років скоро буде вже. А все просиш у нас і просиш. Всі тобі не допомагають. А хто кредит за машину платив? Чи не ми з твоїм батьком? Самостійно ти і третьої частини не виплатив. Все ми та ми. Жив би скромніше хоч трохи у такий важкий час, менше витрачав гроші на право і на ліво, давно б свою власну квартиру мав би за стільки років. А ти всі гроші на вітер пускаєш, нічого не цінуєш. Завів би справжню сім’ю, тоді б і розмова інша була. А то живеш незрозуміло як – ні холостий, ні одружений. Все в наречених, до сивого волосся, сказала я тоді синові, після його прохання.

І Ольга з претензіями такими серйозними до нас з чоловіком теж одного разу прийшла. Все їй мало чомусь. Квартиру купити допомогли, і те мало.

Зараз вона скаржиться, що дитина її в школу пішла цього року, витрати зросли, важко вони з цим справляються.

Витрати великі зараз з’явилися, яких раніше не було. За гуртки треба платити, за музичну школу теж чимало віддавати потрібно, ще за щось там.

Хотіла їй сказати: «Доню, доню, а як ми вас ростили, двох. Хіба неуками ви залишилися, ви ж теж у нас вчилися і без грошей великих. Теж за все платили: і за підручники, і за форму. І за путівки в табір на дві зміни. Чому це ми двох вивчили, а тобі одну першокласницю важко вчити зараз? Нам ніхто не допомагав, а ми тобі допомагаємо».

Я вважаю, що якщо немає грошей, то можна обійтися без цього. Хіба треба ці гроші тягнути з батьків, щоб самим краще жити?

Хотіла сказати це Ользі, та промовчала. Все одно донька не зрозуміє мене моя власна донька, лише образиться, як завжди, вона це добре вміє. Знайде собі виправдання. Скаже, що тоді життя інше було.

А яке воно інше було. Я на двох роботах працювала: і в лікарні, і в ЖЕКу. Там медсестрою, тут прибиральницею по вечорах, все встигала якось, хоча дуже важко було, і ніколи не скаржилася нікому, ні на кого не надіялася.

У декретній відпустці по три роки я ніколи не сиділа. Та й зараз робота у моєї не важка. Сидиш цілий день, чай елітний продаєш, який простим людям не потрібен зовсім, звичайно, що мало Ольга зароблятиме. А хто ж його купувати буде по такій ціні, я б сама його ніколи б не купила.

За 9 тисяч на місяць моя молода донька на роботі сидить. Шукала б іншу роботу, якщо грошей не вистачає.

Або свого чоловіка, вмовила б побільше грошей додому приносити. А не потурати йому неробі. Знайшов роботу собі – педагог додаткової освіти, сміх один. Вчить дітей за 10 тисяч роботів якихось винаходити.

Йому б токарем на заводі працювати і заробляти більше 20-ти тисяч на місяць, а він з хлопцями грається.

Чому батько ваш досі не на пенсії, а біля верстата працює важко вже багато років?

Через них і не на пенсії. Все тягнуть і тягнуть діти з нас гроші, а пора б і перестати у нас просити допомоги, ми ж не вічні, нам і для себе ще хочеться пожити, просто пожити ні про кого не думаючи. А в моїх дітей в голові – все взяти та поділити.

Давайте, каже вчора моя донька, продамо бабусину квартиру, а гроші поділимо між нами з братом. Цікаво, як вона їх ділити зібралася? Шкода, що не спитала я у тебе.

Вже точно, не порівну. Знаю, сказала б ти:

«У мене дочка, а у Миколи – нікого, мені більше давайте».

А не спитала Ольга мене, матір свою, як ця квартира дісталася. Скільки я сил і нервів втратила, за бабусею доглядаючи, адже вона давно допомоги потребувала.

Ні, не запитала мене Ольга жодного разу і бабусі не допомогла. Швидше квартиру продавати намірилась та гроші ділити.

Ох, користолюбці. Через квартиру однокімнатну сперечаються. Кого я виростила? Сама не розумію. Хіба вчила я їх цього? Хіба чоловік вчив? Видно, життя навчило.

Ніякого розуміння і співчуття до матері і батька немає у моїх двох дітей.

І самі один з одним постійно сперечаються, здебільшого за гроші.

А як на свята в гості приїжджають, то так і дивляться обоє, ходять по кутках зазирають, щоб ми щось в сумку поклали.

А ми з чоловіком так вирішили: досить. Пора трішки і нам пожити для себе, хоч на старості років, а то все життя жили для дітей, а вони нашої праці зовсім не цінують, скільки не дай їм, а все одно мало буде. Ми, хоча пізно, та зрозуміли, що дітям ніколи не вгодиш, як би не старалися. Втомилися вже.

Квартиру продамо і дачу свою, нарешті, добре облаштуємо, паркан новий поставимо. Ще машину нову купимо, щоб не ламалася, бо стареньку чоловік постійно тільки й ремонтує, стільки грошей викидаємо на неї.

В санаторій з батьком хороший поїдемо, здоров’я поправимо своє хоч трішки. Ще я собі хочу купити сукню, а чоловікові костюм гарний. Будемо ввечері в нашому парку гуляти.

Я дітей своїх люблю, але зараз дуже щиро хочу, щоб Господь дав їм розуму і вони стали добрими людьми. Я ще маю на це надію, але не знаю, що мені робити, щоб достукатися до їх душі, адже прикро дивитися, що їм байдуже до нас.

А що ж тоді буде, як станемо зовсім старими?

КІНЕЦЬ.