За сучасними мірками я вважаюсь багатодітною матір’ю: старший син пішов у перший клас, середній дівчинці чотири роки, а молодшій нещодавно виповнився рік.

Ми часто гуляємо з дітьми на дитячому майданчику. Звісно, ​​я познайомилася з іншими молодими матусями. Дивлячись на мене, ні в кого ніколи не виникло б думок, що у нашій сім’ї є проблеми. А тим часом вони є і дуже серйозні.

Коли ми з чоловіком тільки одружилися, він сам запропонував розділити сімейні обов’язки. Так ми й жили: він картоплю чистив, я суп варила, він посуд мив, я кімнату пилососила. Весело було й душевно – зараз я з сумом згадую ці дні.

Потім народився Микитка. Чоловік з ним допомагав, нічого не можу сказати: і гуляв із малюком, і купав його. А згодом стався другий декрет, я так і не встигла вийти на роботу.

Народилася Полінка. І з нею запал чоловіка допомагати мені по дому якось зменшився. Але я не звинувачувала його, розуміла, що він на роботі втомлюється, тому якось намагалася сама впоратися.

А потім як грім серед ясного неба – третя вагітність. Чоловік умовив залишити, обіцяв більше часу витрачати на сім’ю, і народилася Настюша, наше сонечко. Але чоловік свою обіцянку не дотримав. Мало того, що з першого дня народження молодшої дочки по дому пальцем об палець не вдарив, то й ще мені дорікати почав.

— У тебе вдома бардак, діти недоглянуті! Чим ти взагалі цілими днями займаєшся? – сердився він.

Я намагалася виправдовуватися.

— Тож якщо дитина здорова, можна все вдома встигати, — відповіла я. – А у нас троє! То одна застуда зі школи принесе, то друга. Потрібно ліки давати, температуру контролювати. А тут ще й молодшу не залишиш, її на руках треба носити. Де тут до чистоти в будинку? Самій голову помити ніколи!

– Тобі легко критикувати, – продовжувала я. — От сам би побув у моїй шкурі, коли хата перетворюється на філію пекла!

— Раніше по 10 дітей народжували, — відповів мені чоловік, — і нічого якось справлялися. Та ще й у полі працювали! А в тебе пере пральна машина, посуд миє посудомийна, прибирає робот-пилосос. Нема чого свою лінь на дітей звалювати!

А тут нещодавно перед своїми друзями мене дуже принизив. Прийшов увечері із приятелями, а мене не попередив. З ходу почав кричати:

— Люди в хаті, а в тебе посуд не вимитий! Нечупара!

Я знову намагалася виправдатися, навіть взялася посуд мити. А друзі тільки посміювалися. Адже могли розвернутися і піти, щоб не ставати свідками сімейного конфлікту, але лишилися.

Я з дітьми пішла до кімнати і весь вечір проплакала. А чоловік із друзями випивали та закушували на кухні. Коли приятелі пішли, чоловік відчинив двері до кімнати і почав розмову на підвищених тонах.

— Ти нічого не встигаєш по дому! – кричав він. – Мені соромно перед гостями! І я так вирішив: привезу маму, а ти підеш на роботу!

— А ти гадаєш, твоя мама впорається з трьома маленькими дітьми? – запитала я.

— Нічого, нас із братом виростила, і з онуками впорається. Та вона ще й не виглядала як чума!

А я, треба сказати, справді поправилась після других і третіх пологів. Виглядати стала гірше, але ж я казала, мені й голову помити ніколи! У Настюші ріжуться зубки, старших до школи, у садок відведи, приведи, нагодуй, позаймайся. День пролітає непомітно!

— А до чого тут твоя мама? – почала я. — Ти міг би мені допомагати. Адже обіцяв раніше. Після роботи можеш в магазин ходити, увечері Настеньку спати укладати, а у вихідні готувати нам щось смачненьке. Корона не впаде!

Але чоловік нічого й слухати не хотів.

— Даю тобі тиждень, — каже. — За цей час ти маєш знайти роботу. А потім приїде моя мати. Я вже з нею домовився.

— Я не хочу, щоб твоя мама приїжджала, — сказала я. – Я її знаю. Це буде просто наглядач, а діти та дім і так залишаться на мені, а тут ще робота додасться. Та я збожеволію від такого життя!

І чоловік на це відповів:

— Ти мешкаєш у моїй квартирі, і тільки я вирішую, кому тут бути, а кому ні.

Адже справді, так воно і є. Я згадала, що коли народилася середня, Полінка, моя мама запропонувала допомогу, але чоловік був проти — не хотів часто тещу у своєму будинку бачити.

І ось тепер я не витримала. Наступного дня зібрала свої речі, дітей та поїхала до мами. Звичайно, нам трохи тісно, ​​але мені стало дихатися легко! І знаєте, коли хтось реально допомагає, то звільняється час і голову помити, і зарядку зробити, і навіть щось смачненьке приготувати.

Зібралася я розлучатись і подавати на аліменти. Повідомила про це чоловіка. Але він почав вибачатися.

— Ти зрозумій мене, — каже, — у мене на роботі були неприємності, а вдома — ти, втомлена та недоглянута, тому я й зривався.

Звичайно, це мало схоже на благання про прощення, скоріше виправдання себе. Але я вирішила дати чоловіку останній шанс. Повернулися ми з дітьми до його квартири. Про приїзд свекрухи він більше не заїкався. Але якщо так і не стане мені допомагати, то точно розлучуся.

КІНЕЦЬ.