Знову виглядаючи надвір через паркан, Сергій Іванович засмучувався.

– Ну чому вони так довго, обіцяли зранку, а тут уже й вечеря скоро. Вважай субота вже минула, завтра до обіду залишаться, а потім одразу додому поїжуть, – думав старий про сина та його родину, на яких він і чекав сьогодні в гості.

Запросив він їх не просто так, а порадитись. Йому вже 72 роки, тяжко одному в хаті, ось і надумав він у місто до сина переїхати.

Зиму житиме у місті, а з весни сюди перебиратиметься. Він довго над цим думав, тому заготував заздалегідь всі потрібні слова, він їх за день уже раз двадцять про себе промовив.

– Звичайно з розмовою можна було й не поспішати, до зими ще далеко, так син із невісткою повинні подумати.

Зранку він переробив купу справ: прополов грядки, навів лад у сараї і зібрав там два мішки всякого непотрібного мотлоху на викид, і поставив їх біля воріт. Простягнув до воріт шланг, знаючи, що Андрій митиме машину. Зварив для нього борщ, син його завжди їв із задоволенням.

А ось невістці і онукам він ніколи догодити не міг, тому вирішив, що вони з собою щось привезуть собі, всяку там новомодну їжу, яка не до вподоби йому, Сергію Івановичу, але він вже звик до їхніх звичок і не намагався догодити:

– Нехай готують самі, не маленькі.

Хотів нарвати полуницю, але вирішив, що Рита з Вітьою вже великі і самі можуть собі нарвати, не затоптавши грядок.

– Добре, що я не нарвав може і не приїдуть зовсім.

І йому стало прикро, що вони знехтували його проханням. Він вже майже збирався спати, коли вони приїхали. Невістка, горда, худа, вічно незадоволена життям дама, відразу пішла спати, а онуки – сімнадцятирічна Рита та чотирнадцятирічний Віктор, уткнувшись у телефони сіли вечеряти.

Вони ж із Андрійом тільки попили чай. І вийшли надвір, де було вже темно. Син розповів, що у них зараз головна проблема Рита, вірніше, її майбутнє.

– Вона перейшла в одинадцятий клас, треба вже думати про те, куди вона вчитися піде. Навчається вона непогано, але чи зможе набрати потрібну кількість балів на бюджетне відділення? Ми, звичайно, сподіваємось, але як воно буде насправді ніхто не знає.

– Вона вже доросла, розумна дівчинка, сподіваюся, що все буде добре, – схвально сказав дід.

– А ось із Вітьою біда, грубить, не слухається, особливо маму. Навіть тарілку за собою не вимиє, наприкінці року скотився на трійки. Ти, як дід, поговорив із ним.

– Поговорю, – жорстко сказав Сергій Іванович, – це виховання Світлани дається взнаки, ще бабуся про це їй говорила, вона чудово знала, чим це все скінчиться, все-таки вчителькою була.

– Ой, тату, коли це було, а зараз він виріс, але не хоче вчитися.

– Телефон дорогий йому купили все ж таки?

– Купили, ну так дружина вмовила, а він обіцяв виправитись.

– Але тоді відберіть, – порадив дід.

– Я хотів, а вони вдвох запевнили, що він виправиться.

– Так ти контролюй його, як три трійки поспіль будуть, тоді й відбери, інакше вони обидва тобі на шию сядуть. Вона так і не працює?

– Ні, я ж добре отримую.

– Гаразд, пішли спати, завтра вставати треба раніше.

Вранці він прокинувся рано.

– Іванович, – вигукнула з-за паркану сусідка Таїсія Пилипівна, – щось твої розіспалися, сонечко вже високо, а гості всі сплять, коли ж допомагатимуть, – переживала вона, знаючи, що йому потрібна допомога, дах у нього протікає у сараї.

Той привітався і сказав:

-Встигнемо, – і сам собі не повірив.

Спочатку прокинувся онук.

– Доброго ранку, дідусю. Я на річку, – вийшов він із хати зі шматком хліба та огірком.

– Іди, тільки недовго.

І він пішов. Потім піднявся син і пішов одразу на кухню, сказавши, що треба дістати з холодильника те, що вони привезли. А потім узяв телефон і уткнувся у нього.

Сергій Іванович посидів поруч із ним, помовчав, потім підвівся, потоптався поруч, соромлячись своєї нерішучості, а потім якось винно сказав:

– Андрій, мені б дах на сараї поправити.

– Угу, – сказав той, не зводячи очей від телефону.

Тут вийшли на подвір’я невістка з онукою.

– Доброго ранку, – сказав Сергій Іванович, але вони йому не відповіли, бо сварилися, що вони не поділили, він так і він не дізнався.

Вони, побачивши його, швидко пішли в будинок, а трохи пізніше вони покликали Андрія снідати.

Потоптавшись біля порога, старий, що ще не їв зранку, пішов прибрати шланг, видно машину Андрій мити не збирається. Але, зрештою, надія пересилила і Сергій Іванович вирішив все ж таки поставити драбину до сараю, він вже було взявся за неї, як побачив Вітю, що повертався з річки. Той швидко підбіг, і вони поставили драбину до потрібного місця біля сараю.

– Діду, а що там за мішки біля воріт?

– Так сміття.

– Скажи куди, та я винесу.

– Відразу з воріт праворуч, і через два будинки звернеш на сусідню вулицю там і стоїть контейнер.

– А драбина тобі навіщо?

– А ти що, хочеш допомогти?

– Ну, та мені неважко.

– Мені вже важко на дах лізти. А там роботи хвилин на десять, а трохи згодом, через півгодини або за годину, ще на стільки ж хвилин.

– Тоді спочатку я сміття винесу, а ти поки що все приготуй.

– А снідати?

– Снідати потім, або між твоїми двома десятьма хвилинами.

Поки Вітя виносив сміття, старий все приготував для роботи, онук повернувся і спитав:

– А я забруднюся?

– Не знаю, але краще роздягнися, все одно скоро спека почнеться. От дивись, спочатку запіниш стик з лівого боку, десь на метр-півтора, щоб напевно.

– Діду, а давай я краще всю її пройду.

– А якщо кажеш, то давай. Потім треба піну підсушити, якраз ми з тобою й поснідаємо.

– А далі?

– Далі треба спочатку піну злегка прим’яти, а потім густо покрити бітумною мастикою, мені сусід дав свої рештки. Думаю, нам вистачить.

Вітя швидко зробив першу частину роботи. Вимивши руки, вони пішли на кухню. Там уже нікого не було, тільки в пакеті біля столу вони побачили упаковку від мівіни. А на столі стояло щось незрозуміле, але зверху було роз’яснення: хлібці житні з висівками.

– Ти чогось хочеш чи мені можна самому вирішувати?

– Яєчню, як у бабусі колись, ти вмієш?

– А чого ж не вміти, – похвалився дід, – це просто, скільки тобі яєць?

Вітя подумав:

– Три!

– Можна і п’ять.

– Ну, тоді чотири, – засміявся онук.

Замість чаю дід налив йому молоко, справжнє, сільське. Він брав його в далеких сусідів. І поклав на тарілку пряники.

– Вибач, пекти я не вмію, ось пряники я в магазині і купую, люблю їх з дитинства.

Після сніданку вони одразу вийшли на подвір’я і попрямували до драбини:

-Ти, Вітя, не забудь, цю піну рівно пальцями прим’яти, а потім все це бітумною мастикою і зафарбуєш.

– Навіщо це потрібно?

-Так піна втрачає свої властивості з часом, або почне руйнуватися, тому і треба промазувати мастикою, то сусід мені пояснив.

Закінчивши все, Вітя з дідом поставили драбину під навіс і присіли там відпочити на лавку, що стоїть біля стіни сараю.

– Ну, розкажи, як у тебе з навчанням?

– Нормально.

– А батько каже, що погано.

– Діду, я технар, навіщо мені література, от я її й не вчу.

– Це ти даремно література, відкриває нам те, що ми самі не хочемо бачити: світ душі людини, її почуття, сумніви, страхи, та багато того, без чого людина обійтися у своєму житті не може, не дарма ж кажуть , що людина сама хазяїн своєї долі. А отже, вона сам повинен зрозуміти, що добре, а що погано. Ось ти, наприклад, знаєш, що вчитися – це добре. Так чому ж погано робиш, те, що добре. Чому математику, фізику ти вчиш, а мову і літературу закинув, ти подумай над цим питанням, адже у всьому має бути гармонія, і в нашому житті теж, особливо в нашій душі.

– Я подумаю діду.

– Постарайся, якщо ти в телефоні перестанеш грати, то в тебе з’явиться час і на літературу, ти коли книжку читав востаннє і яку?

– Джека Лондона з півроку тому, “Біле ікло”.

– Книга сподобалася?

– Так.

– А в нього і інші книжки цікаві.

-Так це треба в бібліотеку записуватися.

– Можна ж і у вашому інтернеті читати, як мені Рита говорила, ось і читай, я свого часу Лондона всього майже прочитав, у нас у сільській бібліотеці у хлопців він був у дитинстві найулюбленішим автором.

Ближче до обіду з дому вийшли решта гостей.

– Вітя, може ти машину помиєш, все одно просто так сидиш? – вигукнув хлопцеві батько.

– Чому “просто”, ми розмовляємо, – образився дід.

– Нехай спочатку машину помиє, а потім розмовляє.

– На “потім” у нас з ним інша справа, заплановано, – різко сказав Сергій Іванович, – адже ти і сам вільний, ось і йди мий. Пішли, Вітя, зі мною, – і він повів онука на цвинтар.

– Відчуваю, що тільки на нього я можу покластися, – думав дід дорогою.

Незабаром вони опинилися на цвинтарі, Сергій Іванович сказав онукові:

– Людина жива своїм корінням, ось бачиш, тут лежать всі наші предки: твої прабабуся і прадідусь, бабуся, мій брат, поки ми живі ми зобов’язані їх пам’ятати. Нехай ти живеш далеко, але хоча б раз на рік маєш відвідувати їх, запам’ятай це, онук, – сказав Сергій Іванович і обійняв хлопця за плечі.

По дорозі назад він розповідав йому про всіх своїх родичів: і про тих, кого вже нема, і про молодшу сестру, що жила в Польщі, про її дітей, онуків.

– Ми з нею досі зрідка листуємося, та й дзвоню я їй частенько, а от зустрітися вже навряд чи вийде, старі ми, адже вона всього на 2 роки молодша за мене.

Вітя йшов мовчки і уважно слухав діда, він розумів, що той намагається донести до нього своє розуміння життя, де рідні – головна опора людини, але чому тоді він не відчуває того ж, почуття, про яке говорить дід, який за них хвилюється, переживає, намагаючись завжди допомогти, навіть матеріально, він почув недавно, як батько казав матері, що дід дав йому гроші. Але у них у сім’ї все по-іншому, кожен сам по собі.

– Чи люблю я Риту? – думав хлопчик, і не зміг однозначно відповісти на це питання, мабуть, ні. Чому? Значить мене цьому ніхто не навчив. Батьки або не змогли або не захотіли. Мати вдома нічого робити не хоче, навіть нормальної їжі у них ніколи не буває, одні напівфабрикати, а ось з дідом і бабусею, коли вона була жива, все по-іншому було. Це вони навчили мене багато чому, я можу приготувати собі їжу, можу попрати, погладити, у мене ніколи не валяються брудні шкарпетки, за це бабуся завжди мене сварила, доки не привчила відразу їх прати. А про риболовлю і говорити нічого, дід все літо з ним рибачить, ось скоро я знову до нього приїду, на цілий місяць.

Коли вони підійшли до будинку, батько мив машину.

– Де вас носило? – сердито спитав він.

– Ми на цвинтарі були, – спокійно відповів Вітя, – тобі допомогти?

– Та вже закінчую, – роздратовано сказав батько.

Дід стояв біля воріт, мовчки слухав їхній діалог і думав:

— А я ж до них зібрався переїжджати, робити мені в них нічого. Вітя росте, він буде моїм помічником. А я свій вік тут доживатиму, біля рідних, – з полегшенням подумав Сергій Іванович, зайшов у двір і впевнено попрямував до ґанку свого рідного дому.

На ганку сидів його рудий кіт.

-Пробач мені, адже я хотів тебе покинути, але ось передумав.