Павло з родиною переїхав із села в місто. Йому було всього шість років і він ще ходив у садок.

Батьку від роботи дали невелике житло. Там вони й оселились.

По сусідству жила родина, з якою вони подружилися. Разом із батьками жила дівчинка на шість років старша. У неї, на думку Павлика, було незвичайне ім’я. Її звали Василина.

Павлика часто залишали з Василиною, щоб вона доглядала його.

Свого брата в дівчинки не було, тому вона із задоволенням поралася зі спритним хлопчиськом.

Вона вчила його читати, уявляючи себе у ролі вчительки.

А Павло заворожено дивився на неї, особливо, коли вона починала читати йому казки.

Казки він любив і готовий був слухати їх весь час.

…Але час минав. Родина Василини через п’ять років переїхала. Павло на прощання заявив дівчині:

– Я розумію, що ти набагато старша за мене, але все одно я тебе люблю. Дочекайся мене, і я обов’язково на тобі одружуся.

Василина потріпала волосся хлопчика з сяючими очима й сказала:

– Ти спочатку вирости, а там подивимося…

Тепер вони бачилися рідко, тільки іноді, коли запрошували один одного на день народження.

Павло бачив, що з кожним роком його Василина стає все прекраснішою. Він порівнював її з принцесою із казки. Хоч він і виріс, та дитячих казок не забув.

Він чекав і вірив, що його дитяча мрія здійснитись, але Василина вийшла заміж, народила доньку.

Це було потрясінням для Павла. У кожній дівчині він бачив лише свою Василину…

Життя у Василини не вдалося. Павло від своєї матері дізнався, що її чоловік виявився гульвісою, і Василина розлучилася, винаймала квартиру в сусідньому під’їзді.

Тепер Павло міг щодня бачити, як вона гуляє зі своєю донькою на подвірʼї, але не наважувався підійти. Він уже почав працювати.

Якось повертаючись з роботи він застав неприємну сцену.

Якийсь чоловік хотів взяти сумку Василини, сварився з нею. Поруч була малеча.

Павло кинувся на допомогу…

Він провів Василину додому.

– Проходь. Я пригощу тебе чаєм, рятівнику ти мій. Я думала, що він мене не знайде, переїхала… Так ні, хтось розповів, де ми з Марійкою оселилися. І де мої очі були, коли я виходила за нього заміж? Все життя зіпсував! – обурювалася Василина.

А Павло сидів навпроти і не відводив від неї очей.

– Пий чай. А ти змінився. Виріс, змужнів…

– Виріс і чекаю, коли ти виконаєш свою обіцянку.

– Обіцянку? Яку ще обіцянку? – Василина здивовано дивилася на Павла не розуміючи, що відбувається.

– А-а-а, ти про це… Ти що серйозно?! Тобі було років з десять, мабуть, коли ти нареченим себе уявив. Я думала, що це несерйозно… Та й зараз навіщо я тобі потрібна, з таким посагом, з дитиною на руках. Навколо багато молодих і красивих.

– А якщо мені інші не потрібні?

– Павло, тобі всього двадцять, а я стара для тебе. Скоро двадцять шість виповниться. Не смішно…

– А я й не жартую. Я, як і раніше, люблю тебе і чекатиму стільки, скільки треба.

…Минув рік. Павло став частим гостем у домі Василини. Тепер йому часто доводилося сидіти з Марійкою.

Василина знайшла підробіток, а Марійка постійно була слаба. Тож Павло й приходив на допомогу.

Приходячи ввечері з роботи, Василина бачила щасливу Марійку, яка гарлася з Павликом.

А коли дівчинка попросила називати Павла татом, то серце Василини розтануло…

Тепер вони разом. Павло найщасливіший на світі батько!

Він офіційно вдочерив Марійку, а нещодавно з’явився й довгоочікуваний синочок Андрійко. Тепер повний набір!

КІНЕЦЬ.