-Заходь, заходь, не соромся. Ну, що ти стоїш, як чужа? – батько легенько підштовхнув Олену. І вона зайшла до кімнати. – Тепер це твоя територія.

Олена з неприязнью оглянула новий для неї простір. Велике вікно з важкими шторами. Ліжко, шафа та письмовий стіл у сучасному стилі. Біля ліжка модна тумбочка, а поряд з вікном кокетливий туалетний столик з цілою купою жіночих штучок-парфумів, гребінців, косметики і якихось незрозумілих їй флаконів.

-Ну що ти? Як їжачок? – усміхнувся батько і простяг руку, мабуть маючи намір погладити її по голові. Олена відсахнулася, подивилася з під лоба. Батько зніяковів…

-Так, ну як тобі твоя кімната? Я Оля. – молода жінка з темними, як вишня очима та смішними хвостиками простягла їй вузьку долоню. Олена не потисла, тільки подивилася непривітно. – Ну гаразд… – Оля прибрала долоньку за спину. – Ходімо, Олег, нехай дівчинка освоюється…

“Підемо Олег, нехай дівчинка освоюється …” – про себе передражнила Олена Ольгу. І уважно озирнулася. Обстановка була сучасною, дорогою і, слід зізнатися, Олені дуже подобалася. У її колишній кімнаті, в минулому житті, все було зовсім по-іншому. Простіше, дешевше, але тепліше та рідніше, бо там була мама.

Мама… Олена пам’ятала кожну рису її обличчя, сміх і рідні руки. Руки, які обіймали її щодня, торкалися лоба, коли вона нездужала, готували їжу. Тістечка… Мамині фірмові з ожиною… Олена зашморгала носом, потерла очі. Аби не заплакати. Аби не бачила вона, ця…

…Батько пішов одинадцять років тому, залишивши їх удвох. Але Олена не зазнала тоді почуття втрати, ні. Адже вона мала таку маму! Найкращу! Їй заздрили всі дівчата у класі. Вони були як подружки. Ходили в походи, пекли разом піцу, балакали про всяку всячину і дивилися у вихідні кіно. Вони були щасливі! А потім мама занедужала…

Але вона завжди була зайнята – робота, Олена, дім, подруги… І на себе часу не лишилося зовсім. І в лікарню мати потрапила вже не на своїх ногах. Одного ранку Олена знайшла її у ванній кімнаті і викликала швидку… А потім мами не стало… Рівно через два місяці. Два важкі місяці боротьби, сліз та переживання.

Олена скрутилася калачиком на нерозстеленому ліжку і так і заснула – вся в сльозах, обійнявшись з плюшевим ведмежам…

-Так, сімейство! Дожовуємо і вперед! Інакше все запізнимося. Тим більше в тебе, Олено, перший день у новій школі. Хвилюєшся? – Вона подивилася на Олену уважно. Та тільки скривилася і мовчки похитала головою. Чого їй хвилюватися? Вона після пережитого взагалі більше не переживала..

Батько віз Олену до школи, а вона роздратовано дивилася у дощове вікно і думала. Знайшов собі… Незрозумій кого. Маленька, худенька. Як дівчинка. Не те, що мама. Мама була гарна, статна, з довгою косою та сірими очима. Справжня красуня. А ця… І що він тільки в ній знайшов?

…Клас зустрів Олену на диво привітно. Швидше за все тому, що її батько був не останньою людиною у місті. А може, через зовнішність Олени, вона була прекрасною. А може через байдужість, що ковзає в її очах. Це було дивно, тож цікаво.

Вона швидко освоїлася. потоваришувала з дівчатками і навіть завела  декількох кавалерів. П’ятнадцять років – вік суперечливий. Декілька людей з класу давно зібралися в невелику компанію і вільний час проводили разом. Вона швидко влилася у колектив і стала душею компанії. А їй подобалася увага, подобалася жалість до себе, якою вона дуже швидко почала маніпулювати. Подобалася нова реальність.

Все більше і більше Олену затягувало нове життя. Нові друзі, інтереси та свіжі емоції… Вона приходила додому дедалі пізніше. А якось повернулася майже опівночі. У коридорі вона знайшла батька, який сидів на пуфику.

-Олено, я розумію, у тебе енергійне, молоде життя. І тобі хочеться багато часу проводити саме у ньому. Але в тебе ще є сім’я, уроки та якісь обов’язки. Я дуже прошу тебе більше так пізно не приходити.

Наступного дня вона прийшла о першій годині ночі, виявивши батька на тому ж місці – на пуфику в коридорі.

-Олено, ще раз і я забороню тобі виходити з дому. Ти зрозуміла мене? – підвищив він голос. Олена лише кинула образливий погляд і навмисно голосно тупаючи, пройшла до своєї кімнати. Слідом за нею зайшла Оля.

-Олено … Я звичайно розумію, що я для тебе не авторитет і взагалі ніхто. Але тато… Він дуже переживає та хвилюється за тебе. Пам’ятай про це. – Оля зітхнула, дивлячись на потилицю Олени, бо дівчинка відвернулася, і вийшла з кімнати.

З цього часу Олена більше не порушувала режим і завжди приходила вчасно. Конфлікт, здавалося, був улагоджений. Але дорослі не знали, що вона готує сюрприз. Неприємний. Через два тижні у Олени був день народження і вона збиралася відсвяткувати його у своїй компанії. У молодіжному стилі та на повну котушку. Для цього на порожню дачу однієї з дівчат вони потай закупалися продуктами та напоями.

-Олено, у тебе день народження через три дні. Чи є якісь побажання? – Батько дивився запитливо. – І де посидимо, вдома чи до ресторану підемо? А хочеш замовимо все додому – піцу, суші, що ти ще там любиш…

-Я не люблю суші та не хочу ресторан! – буркнула Олена, відвернувшись. – І взагалі, я хотіла з друзями відзначити. А не з вами вдома стирчати…

-А чому б і не посидіти з нами. Ми, між іншим, твоя сім’я, подобається тобі це чи ні. – Посмішка зійшла з обличчя батька.

-Не сваріться. – Оля м’яко взяла чоловіка за руку. – Можемо зробити так. Відсвяткуєш із друзями, а наступного дня з нами. Ось і компроміс, правда ж? – усміхнулася вона. На що Олена тільки сильніше спохмурніла. У неї були зовсім інші плани на свій день народження.

***

-Треба дзвонити в поліцію! Вже третя година ночі, Олю! – Олег ходив з кута в кут просторим коридором, засунувши руки в кишені. – Я відчуваю щось сталося! Вона мала прийти о десятій, як і домовлялися! Все, я дзвоню!

-Олеже, почекай, милий, ще півгодини. Якщо не прийде, то зателефонуємо. Але я думаю вона лише затрималася на вечірці. От і все. – Оля намагалася заспокоїти чоловіка, хоч сама дуже переживала, – поліція і наше прізвище, сам розумієш чим це закінчиться.

Нарешті пролунав звук ключа, що повертається в замковій свердловині. І перед ними постала Олена. Кудлата, з розмазаною косметикою на обличчі.

-Що? … Олена, на кого ти схожа і …. Ти взагалі знаєш скільки зараз часу!? – Олег, ледве стримувавшись, поставив доньці запитання. – І що то за запах… Ти що гульбанила? Та я тобі зараз!… – але його зупинила Ольга:

-Олег, не смій!! Олено, йди до себе в кімнату! Зараз же! – Скомандувала вона. І Олена, піднявши в цей момент голову, побачила, як під поглядом цієї невисокої та тендітної жінки, батько якось відразу знітився. Наче Оля своїми руками щойно розвела чорні хмари…

Олена зайшла в кімнату і не роздягаючись лягла на ліжко, практично відразу заснув, а Ольга та Олег ще довго обговорювали те, що сталося.

-Оля! Їй п’ятнадцять!

-Вже шістнадцять, Олеже.

-І що, цього достатньо, щоб ось так гульбанити? Тобто о шістнадцять вже можна, так? А далі що? – сказав він.

-Олеге, ну згадай себе. Ти був у шістнадцять років ідеальним учнем? Звичайно ж ні! Я знаю, ти розповідав мені. – посміхнулася Оля. – А я у свої шістнадцять якось з подружками купили ігристого та пішли до парку атракціонів.

-І що далі? – спитав він.

-А далі мені стало погано. -Засміялася Оля. – З того часу я не люблю ігристе… Олег, всі ми трохи робили не розумні речі в юності. Вибач їй це. Тим більше, вона таке пережила. Вона нещодавно втратила матір. Розумієш? Матір. І їй самотньо. Дуже самотньо… І вона шукає підтримки там, у компанії своїх однолітків, а не в сім’ї. І це не дуже добре. І нам треба постаратися, щоби ми для неї стали рідними. Зрозумій, любий. – Вона взяла його за руку і притулилася до неї щокою. А він притяг її до себе і важко зітхнув:

-Так, Олю. Ти, як завжди, маєш рацію…

…Наступного ранку був вівторок і Оля, поговоривши з чоловіком, не стала будити Олену до школи. А коли та прокинулася, прийшла до неї в кімнату з пігулкою та склянкою прохолодної мінералки…

-Звідки ти знаєш? – Запитала Олена хрипким голосом, дивлячись на склянку з водою.

-Що знаю? Що тобі погано? – Розсміялася Оля. – Просто я прожила більше, ніж ти, от і все. Ну, розповідай, як день народження? Добре погуляли?

-Ні… – Олена замотала головою. – Я більше ніколи так не гулятиму. Ніколи… Чому? Чому ти підтримала мене вчора? Навіщо я тобі? – В очах Олени стояли сльози.

-Ти дочка мого чоловіка і він тебе любить. А я дуже люблю свого чоловіка та його спокій для мене понад усе… А якщо чесно… Моя мама пішла, коли мені було сімнадцять. Трохи більше, ніж тобі… У мене був випускний і я пам’ятаю цей день так, начебто це було вчора… Тому я знаю, як це, залишитися самій.. Тільки в мене не було такого батька, як у тебе і я справді залишилася тоді одна. Одна у цьому світі. Ось такі справи. – Оля струснула головою, ніби намагаючись скинути з себе минуле.

-Оля, пробач мені… Вибачте мене, будь ласка… Я… Погано чинила і погано думала про тебе. А ти. Ти хороша. І мама була дуже хороша, але її більше нема… І я… Я не знаю як мені жити! Не знаю! – Дівчинка заплакала, впустивши голову на коліна. Заплакала гірко й жалібно, наче маленька дитина… А Оля сіла поряд і довго обіймала її, примовляючи:

-Нічого … Нічого, дитинко, все налагодиться. Все поступово налагодиться…

…Потім вони пили на кухні міцний чай з лимоном і розмовляли, і сміялися. А потім Оля раптом сказала.

-Слухай, разу вже ми з тобою сьогодні обидві прогульщиці, може поїдемо в торговий центр, га? Сходимо в кіно, потім підзаправимося в ресторані, а потім займемося шопінгом. Як ти на це дивишся? – вона вичікувально дивилася на Олену.

-Позитивно! – погодилася Олена і вони знову засміялися.

Веселі, ситі і дуже задоволені, вони, весело говорячи про те-се, обвішані пакетами і сумками, годин через п’ять вийшли з торгового центру.

Підійшовши до зупинки, Оля дістала телефон і почала викликати таксі. А Олена, тим часом, говорила з однокласницею, радісно розповідаючи їй про сьогоднішній день. Захоплена розмовою, вона абсолютно не дивилася на всі боки і не помітила наближення машини, яка мчала на них з великою швидкістю.

-Олено! Олена! Відійди!

Олена тільки встигла побачити величезні очі Олі, її руки і машину, що мчиться на них. Ще вона подумала, що їй так мало років насправді… І життя виявляється гарна штука…А потім вона опинилася на землі. Прийшла в себе і виявила, що на ній практично лежить Оля. Голова була важка.

-Як ти мила? – Оля чіпала її за руки та ноги.

Навколо збиралися люди. Хтось викликав поліцію та швидку. Виявилося, що водій не впорався з керуванням та виїхав просто на тротуар, де стояли Оля та Олена. В останній момент Оля, побачивши автомобіль, відштовхнула Олену, закривши її собою.

-Оленко, доню!!! – Олег біг лікарняним коридором, розкривши руки. Вона побігла йому назустріч.

-Тату, тату, тато … Зі мною все добре, все нормально. Якби не Оля… Вона врятувала мене, тату. Уявляєш? – Вона звела на нього очі.

-А де вона? Що з нею? Що з Олею? – він відсунув її і Олена побачила таке пережиття у його очах, таку тугу…

-З нею все добре, тату! – показала Олена пальцем на перев’язувальну, з якої вийшов молодий спеціаліст.

-Доброго дня, ви батько? – суворо спитав він Олега.

-Так, я … Що з нею? – розгубився Олег.

-Не хвилюйтесь. З нею все добре. Можна сказати, пощастило. – посміхнувся він. – А головне з дитиною все гаразд.

-Ну так, це головне. – Олег погладив Олену по щоці і полегшено зітхнув.

А Олена посміхнулася пустотливо і подивилася на нього:

-Тату, ну ти даєш! Ну яка ж я дитина. Мені шістнадцять. Він про іншу дитину, тату. Ти не зрозумів, чи що? У мене скоро буде брат чи сестра. Тобто твоя дитина. Ех ти, тату…

Олег глянув на неї, не розуміючи. У цей час з кабінету вийшла Оля із пластиром на лобі. Олег кинувся до неї, не відпускаючи руку Олени та притиснув дружину до себе. Притис їх обох до себе так міцно, що Олена забурчала, намагаючись вивільнитися. 

“Дівчатка мої… Мої кохані дівчатка… Олею, який я щасливий, який щасливий…” До нього нарешті дійшло.

КІНЕЦЬ.