Ірина з самого ранку поспішала рознести пошту у своєму селі.

Вона давно працювала на пошті, і їй подобалося приносити людям з самого ранку гарні новини. Кому газети, кому журнали, листів зараз майже нема, тільки якщо рекомендовані. Ну, які листи в наш час?

Ірина була добродушна, тридцятитрирічна жінка готова завжди прийти на допомогу, якщо хтось її потребує.

Вона була чемна. У стареньких обов’язково запитає про здоров’я, з дітьми поговорить про їхні дитячі справи, школу, одним словом усім знайде, що сказати.

Ірина була незаміжня, хоч і симпатична.

Був у неї друг Геннадій, який дуже був закоханий в Ірину. Але жінка поставила умову.

-Ось збудуєш свій будинок, тоді й одружимось, не хочу жити з твоїми батьками! – заявила Ірина.

Геннадій старався, поспішав з будівництвом. Правда в нього ще пасіка, треба все встигати, але він сподівався до листопада місяця вже переїхати з Іринкою в нову хати.

А зараз ще була весна – найгарячіший час у селі.

Ірина жила з бабусею Оленою. Їй вісімдесят сім років і вона з першого дня народження виховувала свою внучку.

Матері Ірини не стало, і вона навіть не знала свою маму. Було тільки дві її фотографії.

Не знала Ірина і свого батька. Ніхто на селі не знав, від кого народила Ніна доньку.

Для села це зовсім не властиво, там завжди все знають, а як не знають, то додумають, хто з ким, коли та де…

Але в цьому випадку ніхто нічого не знав, а знала тільки мати Ірини. Але її не стало… Та й батька, можливо, теж не стало. І ось хто він – цього не знав ніхто.

Ірина завжди носила на шиї намистинки на тонкій ниточці, навіть це не ниточка, а проста рибальська волосінь, тоненька. Це єдине, що лишилося їй від матері.

Ірина розносила пошту, влітку іноді на велосипеді, якщо сухо, а як дощ, тоді йшла пішки. Односельці зустрічали її радісно, ​​бо вона могла принести якісь хороші новини.

Але найбільше на неї чекав Іван…

Його будинок стояв на околиці села, біля лісу. Йому шістдесят вісім років. Живе один, близько трьох років тому не стало його дружини Тамари.

Односельці не любили її… Вона була дуже непривітна і рідко хто заходив до них у гості. Ось тільки листоноша Іринка…

Син був у них, правда. Але він давно виїхав із села і відвідує батьків дуже рідко.

Коли була жива Тамара, листоношу вона зустрічала непривітно. Вона бачила, що чоловік ставиться до Ірини з теплотою, а іноді навіть запрошував її до дому.

-Іринко, зайди чаю випий з нами, розкажи, що нового чула. Ти там на пошті більше новин чуєш.

-Ні, дядьку Іване, ніколи. Бабуся в мене слаба, ти ж знаєш, треба поспішати нагодувати її, справи по хазяйству, знову ж таки.

А взагалі, вона завжди бачила непривітний погляд його дружини, тому й не хотілося Ірині заходити до них у хату.

Ірина з дитинства відчувала, що Іван ставиться до неї якось по-особливому, не як до інших сільських дітей.

Якщо зустрічав її десь, у нього в кишені завжди були для неї цукерки, іноді печиво. Одного разу він навіть у дворі у них у домі, з дозволу її бабусі поставив гойдалку, щоб Ірина гойдалася з подружками.

Він чомусь завжди опинявся поряд у складних ситуаціях.

Коли Іринка була мала, рано вранці вона виходить з дому, пробиралася по стежках до школи і часто неподалік бачила Івана.

Ірина ніколи не замислювалася, чому він виявляється поруч, так ненав’язливо, випадково.

Іринка прибігала додому, розповідала бабусі, що дядько Іван почастував її цукерками. А бабуся Олена тільки хитала головою, і нічого не говорила.

Іван завжди чекав Ірину з поштою, якщо довго її не було, тоді він виходив з двору і дивився в кінець вулиці. Коли вона з’являлася вдалині, тоді Іван заходив назад.

Пояснювалося таке його ставлення до Ірини дуже просто.

Іван був рідним батьком Ірини!

Колись, будучи вже одруженим зі своєю дружиною, він усією душею полюбив Ніну.

Між ними пробігла іскра. Ніна опиралася цим стосункам. Іван був одружений, у нього син, а Ніна молода, незаміжня. Іванові на той час було тридцять років, їх так тягнуло один до одного, що вони нічого не могли вдіяти.

Зустрічей було лише кілька. Вони обережно зустрічалися, але Ніна остерігалася його дружини, остерігалася сільських пліток.

В останню зустріч Іван подарував Ніні намисто на тонкій ниточці. Вона його ніколи не знімала, а зняла тільки тоді, коли поїхала народжувати.

Тоді Ніни й не стало, а народилася Іринка. Виховувала її бабуся. Ірина виросла доброю і позитивною дівчинкою.

Іван не міг зізнатися, що Ірина його дочка. У селі це складно, та й він був не з тих чоловіків, які можуть впоратися зі своєю дружиною. Якби Тамара дізналася, він навіть не уявляв, що було б із Іриною.

Але все-таки через рік після того, як не стало Ніни він прийшов у будинок Олени і чесно зізнався, що він батько Іринки.

Олена тоді якраз квасила капусту, як раптом хтось постукав у двері.

-Хто ж це може бути? – здивувалася жінка.

Вона помила руки і швидко пішла відчиняти двері.

На порозі стояв Іван.

-Ой, Іван! – здивувалася Олена. – Щось сталося?

Іван якось дивно подивився на Олену і раптом сказав:

-Олено, ти краще присядь на стільчик. Я маю тобі дещо розказати про твою внучку! Вона моя дочка.

Олена застигла від здивування.

-Іване, коли ж це ви з моєю дочкою встигли?

А він все мʼявся і сухо сказав:

-Так вийшло…

Хто зна, може й пішов би він від своєї дружини, якби Ніна була жива, мабуть, зміг би витримати всі чвари, плітки, розмови, але доля розпорядилася саме так.

Тому Іван здалеку спостерігав, як росла його донька, іноді допомагав, але так, щоб ніхто не здогадався. Іноді навіть міг трохи Олені грошей принести, нишком збирав від дружини.

Бабуся Олена мовчала, просила його полагодити паркан, сарай, ще щось. У селі погано без чоловіка, будинок потрібно утримувати…

Не одна Олена просила його про це. Він допомагав самотнім жінкам, звичайно, за оплату, але з Олени ніколи не брав грошей.

Іван знав свою дружину, це вона казала йому брати гроші з односельців, але Іван допомагав за суто символічну плату. Жінки самі платили йому, навіть якщо він не брав, вони знали його Тамару, і зайвий раз не провокували.

Коли не стало його дружина, приїжджав на поминки його син, але поїхав швидко.

Залишився Іван один, і, здавалося б, ось він момент, коли можна зізнатися Ірині, що він її батько.

Але не зміг… Він довго думав і не зміг, не наважився…

Зате зараз він запрошує часто Ірину в хату, завжди готовий свіжий чай, на столі завжди цукерки, пряники, а на свій день народження Іван купує в магазині торт і частує Іринку.

Він ніколи не казав Ірині, що намистинки у неї на шиї – це його подарунок її матері.

Йому було приємно бачити, що його подарунок носить його дочка. Коли Іринці було чотири роки, бабуся надягала ці намистинки внучці, як пам’ять про її матір.

Ірина йшла з поштовою сумкою по селу. Вона ще здалеку не побачила Івана біля хвіртки.

Зазвичай він вдивлявся і чекав на неї. Вона увійшла в хату і побачила, що він лежить на підлозі, а поруч валяється конверт.

Ірина застигла. Вона взяла телефон і викликала швидку.

Ірина плакала:

-Ну як же так, дядько Іван? Що ж сталося з тобою?

Не стало Івана… Ніби ще жити і жити, тільки шістдесят вісім.

Івана відвезли, а Ірина раптом звернула увагу на конверт, підняла його і машинально поклала собі в сумку.

Вона забула про конверт, прийшла додому, довго плакала, сама, не розуміючи, чому так шкода їй було дядька Івана.

Ближче до вечора, Ірина згадала про конверт і дістала з нього аркуш паперу, на якому написано:

-Іринко, якщо ти читаєш цей лист, значить мене вже немає. Я хочу тобі зізнатися. Ти моя дочка. Я завжди тебе любив, і ти моя найдорожча людина! Вибач мені, доню, що я не міг зізнатися тобі в цьому за життя.

Думав, що тобі буде важко жити на селі, боявся своєї дружини, вона могла зіпсувати тобі життя. Вибач мені… Якби була жива твоя мати, то все було б по-іншому. Пробач…

Ірина застигла. Бабуся Олена дивилася на внучку і розуміла, що щось сталося.

-Іринко, що там у тебе таке? Що сталося?

Коли Ірина заспокоїлася, то прочитала бабусі листа. Але та чомусь не здивувалася.

-Бабусю, ти не здивована, ти знала?! – запитала Ірина.

-Так, Ірино, я все знала, давно. Іван сам прийшов до мене, коли тобі виповнився один рік, все розповів. Це він подарував ці намистинки, що в тебе на шиї. Це він розповів мені, що подарував їх твоїй матері, і просив, щоб ти теж їх носила.

-Так, бабусю, я звертала увагу, що він… Часто з тугою дивився на ці намистинки, тепер усе зрозуміло. Як мені шкода, що я тільки зараз дізналася про свого батька.

Як я хотіла завжди, щоб у мене були мама і тато. Не ображайся, бабусю, ти для мене найулюбленіша і найдорожча. Дякую тобі за все. Але будь-яка дитина хоче, щоб у неї були і мама, і тато…

Восени Ірина пішла до Геннадія в новий будинок, але весілля вирішили відкласти, чекала, поки виповниться рік, як не стало батько.

Але вона і Геннадію нічого не сказала.

Вирішила – нехай це залишиться їхньою з бабусею таємницею…