– Ну все, мамо, я не маю часу, конференція починається. У нас все добре, бувай, – і донька відключилася.

Ганна хотіла спитати, як онуки, але не встигла.

Старший, Дмитрик, раніше часто забігав після школи. Все розповідав, говорив без зупину. Локшину курячу любив, котлетки бабусині. До парку разом ходили. Виріс Дмитрик. Дванадцять чже. Тепер йому електро самокат купили. Він у скейт парку, недалеко від них, із друзями катається. Але хоч би зайшов, рідко буває. На програмування ходить десь поруч.

Дід його в шахи кликав пограти, то Дмитрик каже: – Зараз немає часу, дідусю, уроків багато.

Шкода.

А молодший Андрійко любить бувати в них, але Оксана його рідко привозить. То він на плаванні, то до подруги вона з ним поїхала.

Та й з донькою, Оксанкою, вони раніше все обговорювали. І про фільми, і про стосунки, про хлопців, і про її подруг, і просто про життя.

Добре було.

А тепер ніколи.

Та й заїжджає рідко. Якось сказала:

– Мамо, добре, що ви молоді. Ось у Галі Микитенко, пам’ятаєш, із паралельного класу подруга моя? У неї батьки вже у віці, тата не стало нещодавно. То Галя тепер постійно до мами мотається. Мама погано почувається, Галя дуже переживає, вся мотається, нічого не встигає. А ви в мене ще молоді, шістдесят із невеликим тільки!

Ось так.

Якщо молоді, і всі живі поки що, можна особливо з нами і не зустрічатися!

Ніколи!

Адже завжди здавалося, що ми на одній хвилі, що їй з нами цікаво, але мабуть ми застаріли. Схоже, сумно їм із нами.

– Ганно, ти що там у кухні сама сидиш? Хто дзвонив?, – чоловік Віктор вигукнув з кімнати.

– Та чай хочу заварити, з лимоном та медом, Вітя, ти будеш?, – Ганна поставила чайник і пішла до чоловіка:

– Оксаночка дзвонила, у них все добре. Олег з ранку до вечора на роботі, аврал у них. Дмитрик на дзюдо ходить, змагання скоро. А Андрійко на плаванні був. Оксанка занедужала трохи, ніс закладений. Але каже, вже краще.

– Так, ну так, – примружився Віктор, – ти щось схоже мені того тижня вже розповідала. Ну та добре, йдемо краще в шахи зіграємо, а потім у парку пройдемося, і зворотним ходом у магазин зайдемо. Підійде такий план?

– А давай!, – Ганна раніше непогано в шахи грала, могла і Віктора обіграти іноді. Та й взагалі чого засмучуватися, ну ніколи їм, так це життя таке тепер швидке. А нецікаво, так у них тепер завжди якісь конференції, тренінги. Видно вони цікавіше, ніж із ними спілкуватися.

– Ганно, ти чай не забудь. Як же я люблю з лимоном та медом. Від твоїх рук мені все смачно, – Віктор затримав її руку у своїй і підморгнув:

– Не сумуй, ми ж удвох!

В Ганни стало тепліше на душі. І справді, що вона через дрібниці засмучується. Ганна заварила ароматний чай, порізала лайм, його аромат ніжніший. А трохи згодом поклала ложку меду.

– Ну і чайок, аж молодить просто. Ну що, граємо?, – Віктор розставив на дошці шахові фігури.

У парку вони сміялися, як молоді!

– Шах вона мені! Як я проворонив це! Ох ти, Аня, ти сильний суперник! Ну постривай, зараз відіграюся Покажу, хто в домі хазяїн!, – жартував Віктор.

Увечері перед сном, умиротворена добрим днем, Ганна написала Оксані на повідомлення:

У нас був хороший день, тато вікна помив, я солянку приготувала. Книгу нову купили у книжковому. Можу дати почитати. Всім привіт передай. Напиши, як у вас справи?

Від Оксани прийшла відповідь одразу:

– Доброї ночі, мамо, тату, все ок!

І все!

Ну добре, теж так буду!

І Ганна написала: – Коротко та ясно! Навіщо подробиці, це все зайве! Ти права – ніколи. Спілкуватися можна і потім, у якомусь іншому житті!

– Ну що, сонечко, ти йдеш? Я тут фільм знайшов гарний в інтернеті, давай подивимося, – покликав її чоловік. Він так і кликав її вже тридцять п’ять років.

Сонечко…

Не особливо помічаючи, що вони вже не такі молоді.

Наступного дня вони вирішили прогулятися центром:

– А підемо в театр, сто років ніде не були. Ну і так, прогуляємось, скільки можна відкладати. Тепер вже особливо і відкладати нікуди, – реготнув Віктор, блиснувши очима – ніхто не вічний!

– Хватить, – Ганна вдала, що сердиться, хоча вони з чоловіком звикли жартувати один над одним і своїм пенсійним статусом.

Сходили в театр, прогулялися парком, поїли на вулиці.

– Знаєш ….., – Ганна хотіла сказати щось пафосне, але Віктор зробив пісне обличчя, передражнивши її, і вони хором засміялися.

Вже ближче до вечора, коли вони втомлені та щасливі йшли від метро, ​​зателефонувала Оксана:

– Батьки! Ви де ходите, ми тут під дверима стирчимо!

– Гуляємо, – Ганна притулилася до чоловіка, – а що ви хотіли?

– Як що, та просто скучили! Олег раніше прийшов, купив торт, піцу, каже, давай до твоїх з’їздимо. Діти підтримали, хотіли сюрпризом, а ви десь розгулюєте, мамо, ви скоро?, – голос у Оксани був веселий, рідний.

– Та йдемо ми, Оксанка, до будинку вже підходимо, – і Ганна з Віктором підійшли до під’їзду. З дверей, назустріч їм вийшли їхні діти та онуки.

Вечір пройшов весело.

– Мамо, у тебе книжки нові? Даси мені почитати?, – Оксана побачила книги.

– Звичайно, дам. Молодці, що заїхали, порадували стареньких, – вліз між ними Віктор.

– Ну тату, які ви старі! Ви модні, спортивні, сучасні. З вами завжди цікаво. Он Олег мені завжди каже, що ви для нього приклад!

Оксана з сім’єю поїхала пізно, онуки вже стоячи біля дверей, наввиперед обіцяли зайти в гості на тижні.

– Ну ось, – коли всі поїхали і стих шум і веселий гам, сказав Віктор, – а ти говориш – аврал, дзюдо! Поки ми щасливі і самі собі цікаві – і діти, і онуки до нас тягнуться. Вік взагалі не має значення, просто вір у себе. Ми вже з тобою мудрі стали, сонечко!

– А щодо “Поговоримо в іншому житті” це ти здорово придумала, – усміхнувся Віктор, – я згоден, але це буде ще не скоро.

– Тобі Оксана розповіла? Так, це я образилася, от і відправила.

– Нічого мені Оксана не розповідала, ти просто помилилася, і мені це повідомлення кинула, – Віктор дістав телефон, – Ось бачиш? Просто у нас з тобою чудові діти та онуки. Йдемо спати.

І взагалі у нас на завтра дуже великі плани.