Я шість років прожила з вітчимом, про якого хорошого слова сказати не можу. Але мама завжди вставала на його бік, хоч і їй самій від нього діставалося. Я вже виросла і недавно поставила маму перед вибором – або вона йде від вітчима, або я припиняю з нею будь-яке спілкування. Вона вибрала його. Ну, хай тепер не ображається, я більше їздити та захищати її не буду.

Тата я втратила років у п’ять, про нього майже жодних спогадів у мене не збереглося. Мама про нього теж нічого суттєвого не розповідає, наче це якась таємниця за сімома замками. Раніше я якось цікавилася, а тепер вже змирилася і не запитую.

До моїх одинадцяти років ми з мамою жили вдвох. Я знала, що вона зустрічається із чоловіками, але додому вона нікого не водила. До поки не з’явився Стас. Його мама привела додому, місяць вони прожили, а потім побралися. Стас старший за маму років на десять і в нього вже було двоє своїх дітей, які після розлучення залишилися з матір’ю.

Перші пару місяців я не мала нічого проти того, що у мами новий чоловік, і він живе з нами. Мене Стас не ображав, а мати була щаслива. Але потім ситуація почала змінюватися в гірший бік. Вітчим вирішив, що мене треба виховувати. Методи для цього він обрав найпоширеніші – крик, ремінь, кут.

Мама у виховний процес не втручалася, а тільки потім крадькома шкодувала мене і примовляла, що Стас намагається заради мого блага, щоб я виросла гарною людиною. Як фізичне покарання мало мені допомогти вирости людиною, я не розумію досі.

Потім через якийсь час Стас став підіймати руку на маму. Я кидалася її захищати, за що отримувала ще сильніше. Мама ж плакала, шкодувала мене, просила не втручатися та обіцяла, що сама розбереться. Але вона не розбиралася.

Спочатку вітчим обмежувався постановкою в кут, ляпасами. Ременем користувався рідко. Ну і репетував, як божевільний, це взагалі, і з приводу, і без приводу. Мамі діставалося зазвичай щось на кшталт поштовхів і хапання за волосся.

Але так було, доки Стас не почав пити. Він і так не відрізнявся стриманістю, міг накричати просто так. А напідпитку він спокійно почав розпускати руки. Пив він спочатку нечасто, може раз на кілька місяців. Потім усе частіше та частіше. До кінця мого одинадцятого класу він пив майже щотижня.
Я в той момент вже виросла, тому намагалася захищати себе та маму. Виходило не завжди, але я все одно щоразу намагалася дати відсіч.

Дуже часто я питала маму, навіщо вона з ним живе. Вона постійно говорила, що любить його, і що без його допомоги ми не зможемо вижити, адже Стас був основним здобувачем у сім’ї.

– Я боюся, що без нього я не впораюся, – плакала мама, а я згадувала, як три дні тому він розбив їй носа в кров.

Після одинадцятого класу я не стала нікуди вступати. Я пішла шукати роботу, потім винайняла квартиру. Звала маму переїхати зі мною або вигнати Стаса, адже разом ми з нею точно впораємось. Але у мами завжди були виправдання.

Проте коли у вітчима розпочинався черговий напад агресії, мама в істериці дзвонила мені. А я все кидала та летіла її рятувати. На всі мої умовляння піти, кинути його, казала, що ми не виживемо, адже треба буде щось їсти, десь жити, якось існувати.

Мені двадцять років. Я три роки витратила на вмовляння і постійний порятунок мами від вітчима. Мені щоразу страшно заходити до них додому, адже у Стаса все сильніше зносить дах, він усе сильніше п’є. Я втомилася жити в цій постійній напрузі в очікуванні дзвінка.

Я молода дівчина, але боюся за місто поїхати, бо раптом маму треба буде рятувати, а я не зможу швидко приїхати. Це так дістало… А вона постійно дзвонить, коли справа вже серйозна. Дзвонить і плаче.

Нещодавно я сказала, що приїжджаю востаннє. І поставила її перед вибором – або вона йде зі мною, ми починаємо все з чистого аркуша без цього неврівноваженого, або вона залишається з ним, але мій номер тоді може забути.

Мама прошепотіла, що Стаса вона любить і не може кинути у такому складному становищі, адже він стільки для нас зробив. Мабуть, мене вона не любить і може покинути. Я почула і зробила висновок.

Вийшовши від мами я одразу пішла купувати нову сімку. З квартири, яку я винаймала ближче до мами, я теж планую з’їхати. Напевно, навіть із міста поїду. Тепер мене тут нічого не тримає.

Я втомилася постійно битися за людину, яка зробила свій вибір вже давно. І цей вибір не я. Нехай тепер сама рятує себе від складнощів. А я нарешті почну жити своїм життям. Жахливо боляче і прикро, але це єдиний вихід, який я бачу.

КІНЕЦЬ.