Я хочу розвиватися, а дочка наполягає, що я займаюся нісенітницями і витрачаю час на нісенітниці в той час, коли могла б допомагати з онукою.

Але я не готова постійно сидіти з дитиною. Внучку я, безумовно, люблю, але маю і своє життя, свої інтереси. Мені дуже подобається осягати щось нове, а на пенсії маю чудові можливості для цього.

Я не для того рвала жили і купувала дві квартири, щоб на пенсії бездумно вирячитися в телевізор і постійно займатися онуками. І так через роботу життя не бачила.

Одна квартира мені дісталася від батьків, там ми з моєю дочкою жили. Заміжня я ніколи не була, дитину народжувала “для себе”, коли розпрощалася з ідеєю вийти заміж за гідного чоловіка.

Прекрасно розуміючи всю згубність свого вибору, я вирішила, що не буду своїй дитині псувати життя неадекватним батьком, жодного заміжжя, жодних зобов’язань.

Мої батьки мене підтримали, тому я спокійно народила і за допомогою батьків піднімала дитину. Але батьки пішли зарано.

Мами не стало, коли дочка тільки пішла до дитячого садка. Батько важко переносив її відхід, тож через п’ять років не стало і його. Ми з дочкою залишились удвох.

Квартира була двокімнатна, нам із донькою вистачало. Але я вирішила, що поки що є можливість, треба купити квартиру доньки на майбутнє, щоб їй було простіше.

Довелося брати іпотеку, яку я виплачувала за допомогою здавання купленої квартири. Було важко, але я розуміла, навіщо це роблю.

Коли з однією квартирою розібралася, вирішила взяти ще одну, цю вже для себе, щоби на пенсії не висіти на ногах доньки тягарем, а мати додатковий дохід.

Схема вже відпрацьована, тож тут йшло легше. Тим більше, що здавались уже одразу дві квартири. Правда, потім дочка вийшла заміж і переїхала у своє житло, але я все одно впоралася.

Робота у мене була хороша, але дуже нервова. І око смикалося, і спала погано, і нерви були ні до біса. Тож пенсії я чекала з нетерпінням. Особливо після того, як таки вдалося все-таки розплатитися за квартиру.

Зараз я вже на пенсії, відіспалася, підлікувала розхитані нерви і вирішила, що настав час пожити для себе. У грошах я не купаюсь, але дещо маю, чому б себе не побалувати?

Я не про дорогу їжу чи одяг, мені подобається вчитися чогось нового. Я і на майстер-класи ходжу різні, на відкриті лекції, а тепер вирішила записатися на курси манікюру.

А що такого? Малювати я вмію, посидючість у мене є, це ремесло мені цікаве. Тобто хочу і можу собі дозволити. До того ж це може теж принести якийсь заробіток.

Але дочка мене у моїх починаннях не підтримує. Вважає, що в мене почався старечий маразм, ось я й займаюся нісенітницею.

– Ну які курси у твоєму віці? Для чого народ смішити? Краще б нам з дитиною допомогла, – пирхає донька.

Дитина ходить у садок, хворіє не частіше за інших, іпотеки у дочки немає, на вихідні я беру внучку до себе. Яка ще допомога їй потрібна? Мені здається, я вже й так їй непогано допомогла, оскільки вона з чоловіком зараз не гробиться на іпотеку.

Дочка ж ніяк не може заспокоїтися, кожна розмова заводить про те, що я даремно витрачаю гроші та час, а ще виставляю себе на посміховисько.

– Там дівчата молоденькі сидять і ти, тітка, яка їм у матері годиться, якщо не в бабусі. Самій не соромно?

А чого мені соромитись? Там жодних обмежень за віком немає. До того ж у мене непогано виходить.

От відучусь на курсах манікюру, потім запишуся на курси просування своїх послуг і працюватиму. Так, щоб і душі, і гаманцю було приємно.

А потім, може, й на якісь інші курси піду. Он, ті ж дреди плести або брови робити. Мені подобається вчитися чогось нового, але дочка хоче посадити мене вдома і зіпхнути на мене дитину.

Поки в мене вистачає терпіння з нею спокійно розмовляти, але відчуваю, що скоро цей терпець підійде до кінця, тоді ми посваримося. Не хочеться, але й зневажати собою я не дозволю. Я для дочки вже зробила все, що мала.

КІНЕЦЬ.