Ми з чоловіком давно одружені, маємо двох дітей.

У нас по сусідству мешкала моя подруга з батьками.

Вона розлу чена.

Часто заходить до нас, то за сіллю, то побалакати.

Я не могла думати, що вона може покласти око на мого чоловіка.

Говорила, що мені пощастило з чоловіком, що він гарний і працюючий.

Вона стала приходити до нас все частіше і частіше, доглянутою, із запахом парфумів, що відчувався за кілометр.

-Подруга, може ти закохалася?

— Запитала я її.

-Є таке!

— Відповіла вона з усмішкою.

Я потішилася за неї. «Не буде більше сумної» — подумала.

Останнім часом зауважую, що вона приходить до нас, коли мене нема вдома.

Потім сама собі кажу: Ми ж сусіди, може просто щось знадобилося.

Якось вона перестала ходити до нас у гості.

Вирішила піти відвідати її.

— Не ходи до неї! – зупинив мене чоловік.

– Чому?

— Запитала я.

– Я заборонив їй ходити до нас.

Вона приходила, коли тебе не було вдома та клеїлася до мене.

Говорила, що ти не хороша дружина, і лише вона може зробити мене щасливим.

Я просто була в աоці.

Не хотілося цьому вірити.

У мене на очах з’явилися сльо зи.

— Довірлива ти в мене, люба, — обійняв мене чоловік, — повір, мені потрібні тільки ти та наші діти.

Я, звісно, перестала з нею спілкуватися.

Але через деякий час ми випадково зустрілися.

Вона кинулася мені на шию, так і змирилися.

Багато років минуло.

Вона вийшла заміж, наро дила дітей та живе щасливо.

Але з сім’ями ми не потоваришували, мій чоловік не зміг.

Пощастило мені з ним.

А якби він не був таким люблячим і відданим, що було б зі мною?

Моєї доброти не вистачило б, щоб проба чити зра ду.

КІНЕЦЬ.