Андрій крізь сон почув якийсь шурхіт.

Він вчора був з друзями допізна і, ну ніяк не міг прокинутися!

Гульбанили вчора на дачі у друзів добряче. Андрій ледь пам’ятав, як додому добрався.

Шурхіт повторився, але в Андрія сил не було відкрити очі. Рано ще, темрява, пізня осінь, не розвиднілося ще…

Але коли Андрій почув якісь човгаючі кроки, ніби хтось підходить до його дивану, він розізлився.

Начебто він двері в квартиру вчора замкнув? А може й ні? Не пам’ятає він…

У буд-якому разі, з якого дива так рано до нього хтось приперся?

І Андрій розплющив очі.

– Мамо?! – ахнув він. – А ти тут як опинилася, й навіщо приїхала?

Андрія переповнювала досада:

– Ну треба ж, приперлася все-таки! Казав же ж їй, що скоро приїде в село, аж нейметься, і тут дістала!

Андрій заплющив очі. От же ж! Мати й у вихідний не дає розслабитися!

Андрій знову розплющив очі – стоїть, дивиться!

Мати якось незвично мовчала. Зазвичай вона тільки но щось, то голосити починала:

– Та що ж ти, синку, Андрійку, та коли ж ти одумаєшся?! Ось у Ігорівни син теж у місто поїхав, так він до мами щотижня майже приїжджає з дружиною і з дітьми.

Культиватором їй весь город перекопав, та й приємно Ігорівні, не цурається її невістка.

А ти то коли в мене надумаєш? Не збагну навіть, де ти й працюєш, на що живеш, та й хвилююсь, як би один ти не залишився?

Одному недобре, Андрійку, сумно. Згадаєш потім слова матері, та пізно буде!

Андрій згадав усі ці слова матері і знову відчув роздратування.

Та не хоче він у село їздити! Та й з його міськими подружками їхати в старий материн будинок соромно просто!

Працює Андрій менеджером у торговому центрі – і добре, чисто, та й вистачає грошей і квартиру орендувати на околиці, і погуляти на вихідних. А матері вічно від нього щось треба!

Андрій заплющив очі і вирішив вдати, що спить. Тим більше, що він і справді не міг змусити себе встати.

Вчора з другом Віктором довго засиділися. Тепер весь день Андрій відсипатиметься…

Він і сам не помітив, як знову заснув, прокинувся від того, що здалося, що на кухні хтось хазяйнує.

Андрій подумав, що видно мама готує. Дивно, що сваритися до нього не стала, але добре було б зараз смаженою картопелькою поснідати!

Андрію навіть здалося, що смаженою картоплею пахне. Схоже на сальці смажиться, так і шкварчить на сковорідці…

Зрештою, ну приїхала мати та й хай. Може й добре, що приїхала, наче й не галасує навіть…

Від запаху смаженої картоплі Андрій встав і пішов на кухню.

– Мамо, це ти, чи що тут? – гукнув він.

Андрій очікував побачити матір біля плити, але не було ні її, ні картоплі!

Чудасія та й годі, явно ж був запах картоплі, і мама була, що ж це таке?!

Андрій кинувся до дверей, але двері були зачинені. Навіть гукнув здивовано:

– Мамо, ти тут?!

Але довкола нікого! Та й якби мама приїхала, то привезла б сумки з салом, огірки солоні… Вона така в нього! Дивно…

Андрій закипʼятив чайник, зробив бутерброд із ковбасою, але на душі було неспокійно.

Набрав маму, але вона не відповідала…

Поки пив чай із канапками ще разів п’ять набрав її номер. Не відповідає.

І якийсь дивний холодок по спині пройшовся. Андрій набрав їхню сусідку бабу Зіну.

– Бабо Зіно, Андрій це. Який, який? Ваш сусід, бабо Зіно, забули, чи що? Мамі ніяк не додзвонюся, може вона на городі, га? Що бабо Зіно?! Як це – «все»?!

Андрій застиг з телефоном в руках.

Баба Зіна, ще йому щось казала, що забув Андрій маму і що знати його баба Зіна не хоче, недолугого такого…

Але Андрій уже її не слухав, він швидко одягнувся й побіг на автовокзал.

До села їхати дві години, та невже й справді з мамою щось?

В Андрія все всередині тремтіло від цієї думки. Та бути такого не може! Бреше баба Зіна, матері й сімдесяти ще немає, вона в нього міцненька…

Але щось підказувало Андрію, що може все бути, адже недаремно вранці мама йому привиділася. Прощатися видно приходила…

Від цієї думки в Андрія аж сльози потекли по щоках. Та як же ж він залишиться без мами?!

У село Андрій приїхав уже затемна. Ліхтарі у них майже не світять, поки до хати по грязюці добрався, всі кросівки перемазав.

Але Андрій навіть не звернув уваги, в їхньому домі світла не було, а двері відчинені!

Він забіг у хату і відчайдушно почав гукати, відчуваючи, що його може і не почує вже ніхто:

– М-а-амо! Матусю, ти де? Мамо! Ма-а-амо!!

І раптом у темряві рипнула дошка на підлозі, потім двері з залу відчинилися і Андрій аж оторопів – мати зі свічкою в руці йшла до нього дрібними кроками…

…Як же ж вони з мамою потім разом сміялися! У селі світло вимкнули – знову сусіди наші постаралися.

А мати й справді втомилася до цього на городі. Баба Зіна її кликала повечеряти, а мати її.

— Іди, Зіно, все, лежу я… Руки ноги гудуть від цих городів!

Андрій тепер до матері майже щотижня приїздить, допомагає. Та й з давніми друзями спілкується, багато хто теж у місті живе, але на вихідних завжди в своїх батьків у селі.

Хлопці сільські вони ж такі, вони швидші за міських, скрізь встигають.

Нещодавно Андрій побачив молодшу сестру одного зі своїх друзів – Тетянку. У місті точно таких немає, а Тетянка хоч і вчиться у місті, але вона своя, сільська дівчина. Така, яка Андрію й потрібна. Він тепер це зрозумів…

В Андрія вже думки з’явилися повернутися, не дарма ж він вчився на механізатора. Фермером стане…

Але чи зможе в селі шановною людиною стати? Це тобі не менеджер у торговому центрі…

А ще задумав Андрій дім перебудувати. Мамі поки не говорить, а вона й не питає, мовчить, ніби злякатись переживає.

Бачить мати, що Андрій душею у рідні місця повертається, знає сама – де народився, там і згодився.

Наче зрозумів нарешті син її не голосний, але відчайдушний заклик. Мабуть це Господь почув її щиру, материнську молитву…

КІНЕЦЬ.