Мама мого колишнього нареченого свого часу все зробила для того, щоб до РАГСу ми з ним не дійшли. Тепер же Людмилу Анатоліївну як підмінили – зустріла в магазині, посміхалася, донечкою назвала, спитала, чого в гості не заходжу.

Тимофій був моїм першим коханням. Ми з ним ще в університеті за ручку гуляли, світанки зустрічали та цілувалися під дощем.

Чудовий був час. З весіллям не поспішали, бо чудово розуміли – сім’я, що залежить на повному від достатку батьків, – це не сім’я.

Хотілося хоча б освіту здобути.

Чотири роки наші побачення тривали. Він жив із батьками, а я в гуртожитку від університету. Я не місцева, моя сім’я вся живе далеко у селі, а я втомилася від сільського життя і вирішила перебратися у “цивілізацію”.

Після закінчення університету я винайняла квартиру разом із подружкою, влаштувалася на роботу, Тіма теж знайшов непогане місце. Наші почуття були такими ж чистими й міцними, тому пропозиції руки та серця я зраділа. Настав час знайомитися з батьками.

Виявилося, що про мене вже дізналися, місто невелике, всі один одного знають. Ось потенційна свекруха й поспішила.

– А чому саме до нашого міста вступати приїхала? – поцікавилася Людмила Анатоліївна, поглядаючи на мене поверх окулярів.

Я пояснила, що подавала документи в різні університети, а потім вибирала, з тих, куди мене брали на бюджет.

– А жити де збираєтесь? – не вгамовувалась вона.

Питання мене збентежило, взагалі це все більше схоже на допит, тільки з чаєм та печивом. Відповіла, що винаймати квартиру плануємо, а потім візьмемо іпотеку. На мою відповідь маму нареченого скорчило, вона видала “зрозуміло” і більше розмовляти зі мною не стала.

Ми ще хвилин п’ятнадцять провели у незручному мовчанні та кривих спробах налагодити діалог, але потім зрозуміли, що стає тільки гірше і почали збиратися. Тимофій вирішив проводити мене додому.

Я зайшла перед виходом до ванної, з якої все, що говорилося на кухні, було чудово чути. Тому я стала мимовільним свідком розмови, яка явно не призначалася для моїх вух.

– Знайшов собі селючку! Та вона з тобою лише через квартиру! Я проти цього шлюбу, немає на те моєї згоди. А підеш проти моєї волі – ти мені більше не син! – голосно шипіла Людмила Анатоліївна.

Всю дорогу до мого дому розмова у нас не клеїлася. Тіма відповідав якось мляво, іноді не до речно, мабуть, він переварював мамину заяву. Біля під’їзду щось буркнув і швидко пішов. Мені дуже хотілося сказати, що я чула його розмову з мамою, але я не стала ставити його в незручне становище.

З того часу і пішло все криво і навскіс. З боку Тимофія почали заводитись розмови про квартиру і наше подальше життя.

– Іпотека – легко сказати. Це ж ярмо на шию років на тридцять, — міркував він.

– І які варіанти бачиш ти? – Мене починала злити ця тема, що вічно спливає в розмовах.

– Я не знаю. Але іпотека це не варіант. А твої батьки допомагати грошима не збираються? Ну так, щоби квартиру купити можна було?

– А твої не збираються? – розлютилася я. Квартирне питання у такій його постановці звучало дуже грубо.

– А моїм навіщо? Мені є де жити.

Поступово наше спілкування якось припинилося. Я втомилася вислуховувати про те, як погано жити з іпотекою і як би так вигадати, щоб її не було. А Тимофій, мабуть, пішов шукати більш вигідну йому партію.

Розійшлися ми в грудні, а в січні на мій день народження приїхали батьки та зробили мені подарунок, на який я від них не очікувала. Мені подарували квартиру.

– Ми з мамою подумали, що коли ти вирішила закріпитися в цьому місті, то треба мати свій кут, – усміхався скрізь вуса тато, поки я з вереском висіла у нього на шиї.

Так у мене з’явилася власна двокімнатна квартира. За домовленістю з батьками ремонт у ній я робила за власний кошт. Це був приємний клопіт, все-таки що не кажи, а своє житло – це здорово. Майже рік цей ремонт тривав, бо з фінансами не так солодко, як хотілося б, але таки тепер він добігає кінця.

Нещодавно я зустріла у магазині Людмилу Анатоліївну. Я хотіла проскочити повз, але вона сама мене затримала, сяючи широкою посмішкою.

– Ой, вітаю, Юля! Давно тебе не бачила, – світилася щастям невдала свекруха. – Як у тебе справи? Чула, квартиру купила, молодець! А ремонт сама робила? Ну що ж ти так, доню! Треба було Тимошу покликати, він хлопець рукатий. Ой, так шкода, що ви розійшлися… Він собі місця не знаходить досі.

Ага саме тому не дзвонив і не писав майже рік. Від переживань, напевно, руки так тремтять, що з них телефон вивалюється. Але ці думки я не озвучувала.

Людмила Анатоліївна ще хвилин п’ятнадцять щебетала, називаючи мене донечкою та красунею, а коли я таки сказала, що я поспішаю, то почала активно зазивати у гості. Ледве розпрощалася з нею.

Іду додому, а саму сміх розбирає. Ось пішла тітка, руку на пульсі подій тримає постійно. Не здивуюся, якщо тепер Тимофію буде дана установка зі мною знову “дружити”. Тільки мені такого щастя і задарма не треба.

КІНЕЦЬ.