Ніколи не думала, що причиною розлучення може стати свекруха яка пішла з життя. Після того як її не стало у наших із чоловіком стосунках з’явилися проблеми. Свекруха напряму в цьому не винна, але її смерть стала наслідком конфлікту.

Коли ми з моїм майбутнім чоловіком зустрічалися, я звернула увагу, наскільки він шанобливо і трепетно ставиться до своєї матері. У мене це викликало розчулення, оскільки я думала, що він так само буде ставитись і до мене. А потім помітила, що головним критерієм у прийнятті будь-якого рішення для нього було «а що скаже мама», «чи сподобається мамі».

Треба віддати належне, свекруха не лізла в наші з чоловіком взаємини, вона була в цьому плані адекватною жінкою. Та й не вимагала від сина стільки уваги, не дзвонила через дрібниці, і взагалі жила своїм життям. А чоловік, навпаки, усіма діями намагався заслужити її кохання та визнання. Не знаю, що такого сталося в його дитинстві, що його травмувало і коли забракло маминого кохання. Про це ми з ним не говорили. А зі свекрухою мені було якось ніяково це обговорювати.

Любові чоловіка мені вистачало, але я почала ревнувати, що вирішальною думкою для нього була мамина, а не моя. Ми прожили разом чотири роки, як раптом пішла з життя моя свекруха. Це стало для нас ударом. Не скажу, щоби вона була старою жінкою. Це сталося спокійно, у своєму ліжку вночі.

І почалося пекло. Чоловік перетворився на маленького покинутого хлопчика, який не міг щось вирішувати. Організацію церемонії я взяла на себе, мені допомагала молодша сестра свекрухи. Мій чоловік так переживав, плакав, що я за порадою знайомих почала давати йому заспокійливі. Я набралася терпіння і чекала, коли чоловікові стане краще та він повернеться до нормального життя. Побут та турбота про нашу маленьку дитину повністю лягли на мої плечі.

Поки була жива свекруха, ми з чоловіком проживали в орендованій квартирі. У нас з’явилася дочка, і ми почали замислюватись про власне житло. Планували, що коли я вийду на роботу, то візьмемо кредит та купимо собі квартиру на вторинному ринку.

Коли чоловік трохи прийшов до тями після втрати мами, він вирішив, що нічого жити в чужій квартирі й краще перебратися у квартиру його дитинства. Я спочатку зраділа, адже квартира непогана, простора двокімнатна квартира. Так, інтер’єр несучасний, шпалери старі, але все акуратно і чисто. Я вирішила, що цілком можна жити та поступово робити ремонт.

Коли ми перебралися, то я починала розмову про те, що тут треба дещо змінити, тут змінити, але чоловік навідріз сказав, що рік після смерті матері він нічого в цій квартирі не перероблятиме. Я змирилася і почала чекати.

Однак я звикла їсти зі свого посуду, користуватися своїми побутовими речами, і почала поступово перебирати речі свекрухи, щось ховати, щоб сильно не травмувати чоловіка. Все-таки час починати жити й змиритися з тим, що мами більше немає. І я помітила, що посуд свекрухи знову опинився на передньому плані, мій схований, що мені до неї не долізти.

Думаю, ну може чоловік на автоматі ставить посуд так, як він стояв раніше. Потім у квартирі помітила фото моєї свекрухи, що речі, які я сховала в шафу, знову стоять на видних місцях.

Я спокійно до цього поставилася і думала, що чоловіку потрібен ще час. Так минуло півтора року. Я подумала, що настав час починати щось змінювати, бо жити в цьому музеї, де я не почуваюся господинею, мені ставало неможливо. На моє прохання та пропозицію про зміни я почула від чоловіка неадекватну реакцію, і що взагалі я тут ніхто, і не господиня зовсім. Я здивувалася.

Я звернулася за допомогою до психолога, тому що я люблю свого чоловіка і хочу зберегти сім’ю, при цьому зберігши своє та його здоров’я. Психолог сказала, що, мабуть, мій чоловік хоче залишити цю квартиру в тому стані, в якому вона є і йому легше жити в ілюзії, що мама просто ненадовго вийшла і скоро повернеться. Та й взагалі, моєму чоловікові краще звернутися до фахівця, щоб пережити цей удар та опрацювати дитячі травми.

Також нам краще змінити обстановку. Якщо вдасться, то винайняти квартиру і переїхати жити туди, а мамину квартиру залишити такою, якою вона є, і приїжджати посумувати. Мені фахівець порадила, якщо я готова, терпіти та чекати, що все зміниться, намагатися відволікти чоловіка, гуляти разом, залучати його до сімейних справ.

Після зустрічі з психологом, я намагалась поговорити із чоловіком, запропонувала йому переїхати. На що він почав кричати, що я його не розумію і можу сама з’їжджати, будь-куди, а він залишиться тут. Мені боляче бачити, як моя кохана людина страждає і не розуміє, що має проблеми.

Цього вечора я залишилася з ним. Але я у розпачі. Мені шкода нашої дитини, яка все це бачить. Не знаю, на скільки мене вистачить і чи готова ще чекати. Як запропонувати чоловікові допомогу у вигляді роботи з психологом, адже чоловік не бачить проблеми?

КІНЕЦЬ.