Тетяна Марківна була дуже незадоволена вибором сина.

– Тридцять років не одружувався. Вибирав, – зітхала жінка. – Ось і вибрав. Що він у ній знайшов у цій Оксані? Негарна якась і зарозуміла. Бідолашний хлопчик прийде втомлений з роботи, а вона одразу ж йому в руки відро сміття дає. Невже сама не може викинути? Пані і ледача! Скільки симпатичних і поступливих дівчат навколо, а він на цій одружився!

Але Тетяна Марківна була розумною жінкою і всі свої думки тримала при собі. Свариться з невісткою – собі дорожче буде.

А ще, у сім’ї, здавна існувала традиція. Або старшій дочці, або першій невістці передавався срібний старовинний браслет.

За легендою, цей браслет привіз колись давно із закордону предок чоловіка Тетяни Марківни.

Її свекруха, у день весілля, урочисто вручила його їй і сказала берегти й передати далі.

Браслет був дуже гарним і незвичайним. Син був одружений вже три роки, але Тетяна Марківна ніяк не могла розлучитися з цією родинною реліквією.

Жінка виправдовувала свій вчинок невпевненістю у міцному сімейному житті сина, але в глибині душі вона знала, що не віддавала браслет тільки з однієї причини:

Їй було шкода! Так! Так! Дуже шкода!

Браслет їй дуже подобався і віддати його іншій жінці, не піднімалася рука.

…Якось увечері, син прийшов додому неабияким веселим. Буркнувши:

– Я розлучаюся. У тебе поживу, – він ліг спати.

Тетяна Марківна сіла на крісло й замислилась. Радості не було, навпаки, серце тривожно стрепенулося.

– Може, я у всьому винна. Браслет не віддала. От і не складається в них, – розмірковувала жінка.

– А що це твій син повернувся, чи що? – через тиждень поцікавилася сусідка. – Розлучатись надумав?

– З чого ти взяла? – запитала Тетяна Марківна. – Невістка у відрядженні. Ось він поки й переїхав до мене. Мені допомогти треба. Кран полагодити і так дрібниці різні.

– Ну, ну, – пробурчала цікава сусідка. – Хороша в тебе невістка, але дуже все приховує. Уся в тебе. Правду кажуть, що чоловіки одружуються з жінками, схожими на свою матір.

…Ці слова сусідки не давали жінці спокою. Вона підійшла до фотографії покійного чоловіка.

– Мене ж так само твоя мати не любила, – звернулася Тетяна до свого Василя. – Але пам’ятаєш, коли ми посварилися і хотіли розлучатися, вона стала на мій бік. Я тобі не розповідала, але вона прийшла до мене довго вмовляла повернутися. І мала рацію…

Всі образи вляглися. Життя все розставило по місцях. А характер у мене, ще той…

Жінка посміхнулася.

– Якщо щось не по моєму, одразу образи і голосіння. І сміття ти виносив. Не я. Нелегко тобі зі мною було…

Тетяна Марківна зітхнула.

– Права сусідка. У всьому права. Схожа на мене невістка. А у сина характер більш поступливий, як у чоловіка.

Жінка, не думаючи, зібралася і вирушила до невістки.

Вона піднялася по сходах до квартири Оксани і натисла кнопку дзвінка.

Дуже швидко двері відкрилися. На порозі стояла невістка.

– Візьми, це тобі! – урочисто сказала Тетяна Марківна і простягнула Оксані невелику білу коробочку.

Та здивовано відкрила її і застигла від здивування.

– Це талісман нашої родини. Вибач мені, що одразу не віддала. Чесно кажучи, шкода стало.

– Може не треба? – ахнула Оксана. – А раптом ми розлучимося. Віддасте другій невістці.

– Нісенітниць не говори, – насупилась Тетяна Марківна, – Мені іншої не треба. Та й син тебе кохає. Я бачу, як він переживає. А у житті всяке буває. Яка родина без сварки? Гарячкувати тільки не треба. Зруйнувати легко, створити важко.

…Увечері жінка підійшла до сина.

– Все! Погостив і досить, – твердо промовила вона. – Ти чоловік! Тобі й першому йти до неї треба. Навіть якщо, не вважаєш себе винним, проси першим пробачення.

Це ознака мудрості, а не слабкості. Будь-який недолугий розлучитися з дружиною може. А ось прожити життя із однією жінкою, дано не кожному. Настав час тобі додому повертатися. У тебе є свій дім і своя сім’я…

…Минули роки.

– Ти дівчині браслет подарувала? – запитала Тетяна Марківна у невістки Оксани.

– Після весілля подарую, – відповіла та. – А якщо чесно, шкода з ним розлучатися. Він такий гарний…

– Ні, ні! Крайній термін – під час весілля! – заметушилася свекруха. – А раптом він оберігає родину? Якщо мій внук обрав цю дівчину, то так цьому й бути. Йому з нею жити, а не нам! Подаруй на весіллі…

– Так… Ви маєте рацію, – кивнула Оксана, і посміхнулася мудрій свекрусі…