Павло повернувся з відрядження пізно. Він дуже втомився з дороги. Чоловік хотів прийняти душ, але виявилось, що води немає! – Ну і ну, – засмутився хлопець. – Цікаво, як часто її не буде? Павло все ж хотів дочекатися увімкнення води, тож приліг на диван, не роздягаючись. І… Заснув… Прокинувся чоловік від дивного шурхоту. Шум повторився знову. Павло прислухався. Схоже, що звук долинав з ванної. – Може, воду вже дали? – подумав чоловік. – Та ні, не схоже на це… А шум, тим часом, не припинявся. – Та що ж там таке?! – Павло не розумів, що відбувається
Павло ледве відкрив важкі під’їзні двері.
– Цікаво, як їх бабуся-сусідка відкриває? – думав він. – Гаразд, завтра зранку подивлюся, можливо, завіс треба замінити. Схоже, у цьому будинку одні жінки живуть, полагодити нікому.
Павло опинився в цьому містечку нещодавно, родом він був із села. Його сім’я була великою – цілих вісім дітей у ній, Павло був другою дитиною. Батьки його були хороші, роботящі, але забезпечувати таку сім’ю їм було важко. А батьківської уваги діти практично не знали, у батька з матір’ю на це просто не було часу, дитина була надана сама собі.
Павлик звик до самостійності рано. Він з дитинства знав, чого хоче – вступити в інститут, влаштуватися на хорошу роботу й придбати власне житло у місті. А після і про створення власної родини можна подумати.
Навчався у школі Павлик на «чотири» і «п’ять», при тому, що багато допомагав батькам по господарству.
У сімнадцять років збулася перша мрія Павлика: він вступив у фінансовий інститут і перебрався з сільського будинку у гуртожиток при інституті.
Павлик підробляв вечорами, починаючи з першого курсу. Якщо всі його однокурсники йшли на гулянки після лекцій, то Павлик – на підробіток. Вільного часу він не мав зовсім.
Постійну роботу Павлик став підшукувати собі наприкінці п’ятого курсу. Бажана робота знайшлася у сусідньому місті, у великій компанії, яка мала численні філії в різних містах. Робота була пов’язана з постійними роз’їздами та відрядженнями, але Павла це цілком влаштовувало, тим більше оплату праці пропонували гідну.
У Павла не було багато грошей, щоб винайняти житло в місті, добре, він звик вести невибагливий спосіб життя, тому убога квартира в старому двоповерховому будинку на околиці його цілком влаштувала. Плату за її оренду просили зовсім невелику, а Павлу треба було заощаджувати, щоб збирати гроші на власну квартиру.
У будинку було два під’їзди, у кожному – по чотири квартири. Квартира Павла була на другому поверсі. Розплатившись із господарем за місяць і отримавши від нього ключі, Павло піднявся по скрипучих дерев’яних сходах на другий поверх. Тільки-но він почав відкривати двері квартири, як одразу ж на майданчик виглянула сусідка-старенька, окинула Павла поглядом з ніг до голови.
– Новенький?
– Виходить, новенький, – усміхнувся хлопець.
– Попередній мешканець тут і місяця не протримався, будинок розвалюється зовсім.
– Нічого, я не балуваний, з дитинства без особливих зручностей жив.
– Ти тільки музику голосно не вмикай – буде на два під’їзди чути… Тут стіни тонкі. Чутимеш, як я ногами по підлозі у своїй кімнаті човгаю.
– Переживу, – продовжував усміхатися Павло. – Тим більше, я тут рідко з’являтимуся. Робота у мене така…
Павло розібрав свої речі, яких у нього було небагато, трохи прибрав у крихітній квартирці… А вже наступного дня він вирушив у своє перше робоче відрядження, в якому пробув півтора тижні.
Повернувся з відрядження Павло пізно ввечері, він дуже втомився з дороги, та й сама поїздка була нелегкою. Не звичний ще Павло був до цієї роботи, але вчився швидко.
Павло хотів прийняти душ, але виявилось, що води немає.
– Ну і ну, – засмутився хлопець. – Цікаво, чи часто тут вода відсутня?
Павло хотів дочекатися увімкнення води, ліг на диван, не роздягаючись. І… Заснув…
…Прокинувся Павло від дивного шурхоту. Він відкрив очі і не одразу зрозумів, де знаходиться. Штор на вікнах не було, яскравий місяць своїм світлом щедро осяював скромну кімнатку.
Шум повторився. Павло прислухався. Схоже, з ванної.
– Може, воду дали? Ні, не схоже…
Шум не припинявся.
– Та що там таке? – Павло не розумів, що відбувається.
Він взув капці і поспішив на звук. Ледь знайшовши вимикач, він клацнув його, лампочка у ванній засвітилася на секунду і згасла.
– Здається, я розумію, чому попередній мешканець не протримався в цьому будинку й місяця, – посміхнувся хлопець.
Павло пішов у кімнату, взяв зі столика телефон, увімкнув на ньому ліхтарик і повернувся у ванну.
На деякий час стало тихо, але потім звук знову почувся. Йшов він з вентиляції.
Павло обережно постукав по решітці, метушня тільки посилилася, почулося якесь пирхання і шипіння.
Хлопець повернувся в кімнату, увімкнув світло, тільки зараз він звернув увагу на те, яка година – пів на третю ночі.
Він ліг і спробував заснути, але скрегіт, що долинав з ванної, не давав це зробити.
– Схоже, я переїду з цієї квартири вже сьогодні, – посміхнувся Павло. – Сумніваюсь тільки, що господар поверне мені залишок грошей…
Хлопець вийшов на кухню, закипʼятив чайник, заварив чай. Звук не припинявся.
Павло сидів з напівусмішкою, незважаючи на негаразди, він завжди був налаштований позитивно.
– Цікаво, хто ж у мене там живе? І чи знають про це інші мешканці?
Павло вирішив пошукати в квартирі інструмент, зазирнув у крихітну комору, знайшов там стару залізну скриньку, в якій зберігався інструмент, що поржавів від часу.
В одній руці Павло тримав телефон з увімкненим ліхтариком, в іншій руці викрутку. З її допомогою він відкрутив два шурупи, на яких трималася декоративна решітка. Шум на той час, поки Павло відкручував шурупи, припинився, але варто було на мить перестати щось робити, як метушня відновлювалася.
— Найкращим варіантом буде птах, — думав Павло. – А якщо це не птах?
Почулося шипіння.
– Хіба птахи шиплять? Невже змія? Звідки вона тут? Ні, змія не змогла б видавати такий скрегіт.
Павло видихнув і, порившись у своїх нерозібраних речах, він знайшов цупку сорочку з довгим рукавом, зі старої валізи з інструментами взяв рукавичку зварювальника.
Засунувши руку в отвір, спробував дістати, те що шипіло, але не вийшло. Отвір був надто вузьким, до того ж робив вигин.
– Що ж робити? – думав Павло. – До ранку ще далеко, так хочеться поспати, втомився я в цій поїздці. Навіть міцний чай підбадьорив мене ненадовго. Може когось викликати?
Павло знову повернувся до валізи з інструментами, там було багато всього. Видно, що людина, яка колись жила в цій квартирі, була на всі руки майстром. Павло перебирав інструмент, думаючи, чим краще скористатися. Його погляд зупинився на акуратно складеному сантехнічному тросі.
– Нічого собі, тут навіть це є! – присвиснув хлопець.
Трос легко зайшов углиб і в щось вперся. Знову почулися дивні звуки, змішалося все: і шипіння, і пирхання, і гарчання…
– Та хто там є? Агов! – Павло посвітив в отвір ліхтариком, почувся скрегіт, ніби хтось шкрябав кігтями по бетону.
По звуку стало зрозуміло, що невідома істота дісталася вигину в отворі і застигла там, не поспішаючи рухатися далі.
– Ну, давай ще трохи. Показуйся вже! Витягну тебе і ляжу спати нарешті.
Все стихло. Павло не наважувався вдаватися до будь-яких дій, переживаючи, що таємничий гість знову залізе подалі. Павло терпляче чекав, ліхтариком у сам отвір він вирішив більше не світити, щоб яскравим світлом не відлякати те що там було.
Раптом з отвору з’явилася смугаста мордочка кошеня. Невдоволено побурчавши і пирхнувши, кошеня дозволило Павлові акуратно взяти його під лапки.
– Ах ти, бідолашний. Як же ти там опинився? У павутині весь і в якійсь сажі… – Павло вийшов із ним із ванної кімнати і пішов на кухню. – Та я й сам увесь брудний, – зауважив він.
Кошеня, якому було місяці зо два, став жалібно нявкати.
– Пробач, друже, – розвів руками Павло. – Мені навіть почастувати тебе нема чим, у холодильнику порожньо. Доведеться потерпіти до ранку, між іншим, я вже й сам не проти чогось з’їсти… Гаразд, малюк, ти поки десь тут влаштовуйся, а я приберу. Бідолаха, уявляю, скільки ти натерпівся…
Павло знайшов у ящику два шурупи і рівно прикрутив решітку, акуратно склав інструмент у ящик – все точно так, як лежало.
Потім повернувся на кухню, відкрив кран і… О, диво! Пішла вода! Щоправда, майже червоного кольору…
Сполоснувши руки, Павло озирнувся на всі боки і не побачив кошеня.
– Аби ще кудись не залізло! – майнула думка.
Павло зайшов у кімнату і побачив, що кошеня мирно спить на його спальному місці. Павло глянув на годинник: початок п’ятої.
– Так, довго я з тобою провозився. Посунься трохи, я теж поспати хочу…
Прокинувся Павло від того, що хтось стукав у двері.
Він подивився на годинник: пів на восьму. Він неохоче встав.
– Схоже, в цьому будинку немає спокою… – бурмотів він, ідучи до дверей, по дорозі намагаючись упорядкувати свою зачіску.
Відчинивши двері, Павло побачив на порозі симпатичну дівчину, яка тримала на руках кішку такого самого забарвлення, як і врятоване вночі кошеня.
– Ой, вибачте, я вас розбудила, – зрозуміла по сонному вигляду Павла дівчина.
– Нічого страшного… Мене розбудили не тільки ви, – посміхнувся він.
– Я в сусідньому під’їзді живу, – почала плутано пояснювати дівчина. – Мені вчора поличку на кухню привезли, мабуть, коли заносили, кошеня з квартири вискочило, а я не одразу помітила. Цілий вечір я його шукала, але так і не знайшла. Всю ніч моя кішка рвалася з дому, а тільки я двері сьогодні відкрила – одразу вислизнула. І ось, вона прибігла до ваших дверей і почала дряпати.
– Здається, я знаю, про яке кошеня ви говорите, – посміхнувся Павло. – Проходьте…
– Ні, ні, проходити я не буду, – заперечила дівчина. – Якщо кошеня у вас, віддайте його будь-ласка.
– Так, ваш вихованець у мене, цілий і в безпеці. Минулої ночі я майже дві години проводив його порятунок. Тільки погодувати кошеня мені не було чим… Зачекайте хвилину…
Павло повернувся в кімнату, взяв кошеня, що мирно спало, й приніс дівчині.
– Ой, дякую вам велике. Ми з Муркою дуже переживали. Я Мурку підібрала два місяці тому на вулиці… А це її кошеня Тимко.
Розповідь дівчини викликала у Павла розчулення, чомусь хотілося, щоб її розповідь не закінчувалася.
– Ви пробачте, – раптом зупинилася дівчина. – Щось заговорилася я. Я, мабуть, вас затримую.
– Ні, ні, говоріть, будь ласка.
– Я наче все вже розповіла … – розгубилася дівчина.
– Мене Павло звуть, я нещодавно тут оселився і тільки вчора пізно увечері повернувся з відрядження.
– А я – Тетяна, я живу тут із самого народження, з бабусею. Щоправда, бабусі моєї не стало два роки тому…
– Співчуваю вам, Тетянко… А ви не підкажете, де тут найближча крамниця? Я навіть не встиг роздивитися, де тут і що.
– Я туди якраз збиралася, тільки віднесу Мурку з Тимком додому. Магазин з восьмої працює.
Павло провів Тетяну до її квартири, несучи на руках Тимка, а потім вони разом пішли в магазин.
…Через рік Тетяна й Павло виїхали з того будинку. Разом. У велику і гарну квартиру, яку купив Павло. А першими поріг нового житла переступили Мурка з Тимком – є така прикмета…