Коли мені було 56 років, я жила у місті зі своїм чоловіком та двома дорослими доньками.

Моя молодша сестра Марія так і залишилася в нашому будинку дитинства. Вона дбала про наших хворих батьків, особливо в останні роки життя нашого батька, прикутого до ліжка.

Я постійно почувалася перед нею винною за все це, тому відмовилася від своєї частки спадщини на її користь і допомогла їй фінансово.

Ми всією сім’єю також щороку допомагали їй у роботі по саду.

Однак цього року Марія не запросила нас на наше звичайне збирання картоплі.

Здивована, я вирішила сама відвідати її. На мій подив, мене зустрів її новий чоловік – Іван – вдівець з нашого села.

Сором’язливо, але Марія таки зізналася, що прийняла його пропозицію жити разом.

Вона не наважувалась поділитися цією новиною, побоюючись нашої реакції.

Сестра вважала, що ми можемо не схвалити її рішення, оскільки вона обіцяла моїй дочці батьківський дім.

Обійнявши Марію, я висловила свою радість з приводу її здобутого щастя.

Я запевнила її, що мої діти обов’язково знайдуть свій шлях, а ми підтримаємо їх у будь-яких починаннях.

Зрештою, я була у захваті від того, що Марія більше не буде самотня: вона знайшла того самого, з ким можна розділити все своє життя.