Сталося все влітку. Я тоді працювала в магазині косметики.

Щодня я бачила, як недалеко від магазину сидів на лавці хлопчик-підліток.

На вигляд йому були років 12 – не більше.

Він просив гроші. І ось якось день видався особливо дощовитим, холодним і похмурим.

Хлопчик знову сидів під дощем – і навіть погода не зупинила його.

Ми з колегами вирішили покликати його всередину, щоб він погрівся.

Нагодували його, напоїли чаєм.

Знаєте, багато хто гидує жебраками, вважаючи їх шахраями, але це хлопченя виявилося напрочуд добрим, доброзичливим і відкритим.

Його звали Костею.

Костя розповів, що живе з бабусею, що папа пішов з сім’ї, а мама померла.

Була ще старша сестра, але вона вийшла заміж і поїхала в інше місто.

Він просидів у нас в підсобці до самого закриття. Потім він пішов додом

Наступного дня хлопчик знову з’явився на порозі магазинчика.

У руках Костя тримав дві булочки, сік і пачка насіння.

Він привітався і протягнув усе це нам із словами: – Це усе, чим я можу вам віддячити.

Як я тоді не розплакалася – сама не знаю. У горлі застрягла грудка.

Відразу згадалися слова: “Той, хто має менше, віддає більше”. Так воно і є.

КІНЕЦЬ.