Якесь «горе з розуму»! Моя успішність виявилася моїм ворогом. Дякую, матусю! Шкода, що трохи раніше я не дізналася, що вигідніше бути тупою невдахою.

Так склалося у нашому сімейному житті, що тато у мене взагалі не існував. Брату було відносно легше – його батько був в його житті аж три роки.
Часи, як завжди в історії, були складні. Держава намагалася впоратися з безліччю проблем, їй було не до нас, і на допомогу чекати не доводилося. Справлялися, як могли. Мамі доводилося працювати з ранку до ночі, і ми з братом завжди були вдома самі.

Бабуся, мамина мама, наполягала, щоби ми переїхали до неї, а нашу двокімнатну квартиру ми продали. Аргументи бабусі були переконливими: діти будуть під наглядом, а гроші від продажу квартири – це добра підмога для практично нульового бюджету.

Мама не хотіла продавати квартиру, що дісталася їй від бабусі. Сховавшись за кріслом, я слухала розмову мами та бабусі. Мені зовсім не хотілося переїжджати до бабусі. Звичайно, я любила бабусю та дідуся, але мені не подобалося бувати у них через жахливі запахи ліків та кішок.

Бабуся так і не змогла вмовити маму. Поки бабуся з дідусем були живі, вони допомагали нам грошима, а коли їх не стало, мама почала здавати їхню трикімнатну квартиру. Це було дуже вигідно для нас. Тепер наш фінансовий стан значно покращився, і мамі більше не доводилося працювати на кількох роботах. У неї з’явилася можливість приділяти більше часу нам, братові та мені. Але все-таки час для виховання було втрачено.

Той час, коли ми були надані самі собі, я та брат використовували по-різному. Я була повністю занурена у навчання: рано та практично самостійно навчилася читати, читала багато та з інтересом.

Брат вважав за краще гуляти з хлопцями, допізна вештався то у дворі, то взагалі невідомо де. Не дивно, що в школі він мав великі проблеми й з оцінками, і з поведінкою. Маму постійно викликали до школи через нього. А невдовзі й дитяча кімната міліції поставила брата на облік.

А я весь свій час відводила навчанню, книгам та здобуттю нових знань. Це було не лише цікаво – я розуміла, що це корисно для мого майбутнього.
Коли братові було 17 років, він потрапив до якоїсь кримінальної історії, і мамі довелося витратити величезні кошти, щоб його визволити. Потім його забрали до армії. Мама дуже сподівалася, що армія його виправить, що він подорослішає та порозумнішає.

Коли брат демобілізувався, я навчалася на першому курсі університету. Брат знайшов роботу. Так і жили – ми з мамою в одній кімнаті, брат в іншій.
На цій роботі брат не затримався. Він не сподобався або йому не сподобалося, але його роботи змінювалися одна за одною. Найдовша його робота – це шість місяців вантажником у магазині.

Але ці проблеми його не турбували. Він місяцями сидів удома. Втім, не так вже й удома – як і раніше вештався по дискотеках, друзях і бозна-де. Незабаром він прийшов додому не один, а з дівкою, яку представив нам як майбутню дружину. Звали її Таня, і її живіт виразно показував нам з мамою, що ось-ось в нашій родині буде поповнення.

Відносним плюсом стало те, що брат почав більше часу проводити вдома. Таня, попри її дурнуватість, мала непоганий характер, з нею було легко спілкуватися. З’явилася дитина, а за недовгий час з’ясувалося, що Таня знову в положенні.

Я відчула, що треба тікати звідси, не витримували я ні психологічно, ні фізично. Можна було б переселитися до однієї з кімнат у бабусиній квартирі, яку мама здавала. Але дорога була кожна копійка, це я розуміла. Я перебралася до подруг-однокурсниць.

Держіспити я здала чудово, захистила диплом. Мої зусилля були винагородженні: мені запропонували стажування за кордоном. На пів року я поїхала із країни.

З мамою ми весь цей час розмовляли телефоном. Від неї мені було відомо, що після першого сина у брата з Танею з’явилася донька. І в житловому плані відбулися зміни: все сімейство перебралося до бабусиної трикімнатної квартири, а здавати почали залишену двокімнатну квартиру.

Брат працює в меблевому магазині збирачем меблів. Таня знайшла роботу продавцем. Мама вийшла на пенсію, не працює, доглядає онуків.
За пів року я повернулася додому. Проживши кілька днів у прохідній кімнаті, я зрозуміла, що так довго не витримаю. Довелося винайняти квартиру та переїхати.

Мені вдалося знайти хорошу роботу завдяки чудовому диплому та рекомендаціям зі стажування. По новій роботі доводилося часто їздити у відрядження. Тож з мамою та братом я спілкувалася рідко.

І ось в останню зустріч дізнаюся новину: двокімнатну квартиру продали! Виявляється, у брата на роботі сталася травма спини, тепер фізична праця йому не під силу. Про розумову працю говорити не доводиться. А Тетяна знову в положенні! Отже, продаж квартири був останнім виходом.

Все це було зрозумілим. Але ж у цій двокімнатній квартирі була моя частка! Максимально тактовно я сказала мамі про це. У моїх планах на іпотеку деяка сума не зашкодила б. Але мама, не дивлячись мені в очі, відповіла, що мені не варто розраховувати не на які гроші.

І вишнею на торті виявилося, що й бабусину трикімнатну, мама переписала на брата. «У них сім’я, діти! Мене не стане, вони ж ні з чим залишаться» – виправдовувалася переді мною мама.

Я не вірила своїм вухам. А я?! Я з чим залишусь? Мамина відповідь приголомшив мене: «Ти розумна, впораєшся».

Ось так вийшло, що за свій розум, за відмінне навчання, за старанну роботу у власній сім’ї мене викреслили, обібрали та позбавили всього, на що я мала законне право. А брат, який прожив своє дитинство і молодість без старанної праці, на маминій та моїй шиї, отримав і гроші й квартиру в подарунок невідомо за що. За те, що робив дітей?

У результаті – хто з нас розумніший у житті? Нічого не роблячи, брат одержав усе. А я, яка намагалася все життя допомагати мамі, залишилася з порожніми руками. Я розумна?!

КІНЕЦЬ.