На телефоні пролунала мелодія. Андрій Борисович радісно посміхнувся й прийняв відеовиклик.

На екрані з’явилася доглянута і ще молода жінка:

– Привіт, тату!

– Доброго дня, моя улюблена Оленочко!

– Як ти себе почуваєш?

– Як себе може почувати всіма залишений сімдесятирічний старий у величезній чотирикімнатній квартирі? – обличчя батька, проте, було радісним і щасливим.

– Ну, до сімдесяти тобі ще три роки.

– Та все в мене добре, – усміхнувся батько. – Ви б у гості приїхали.

– Тату, цього року не вийде. Твій онук в інститут вступає. Внучка твоя закохалася. Я їй говорю – закінч спочатку навчання, два роки залишилося. Начебто погодилася. Ось тільки не знаю, зрозуміла, чи ні…

…Поговорив Андрій Борисович із дочкою й сів за комп’ютер.

Він тепер, як це не смішно звучить, блогер, до того ж, дуже непоганий. По грошах виходить більше аніж пенсія. Ось тільки, куди йому стільки?

Дочка дуже добре живе, чоловік у неї якимось начальником працює.

Син теж роботу хорошу має. І там у Андрія два онуки. Ось тільки його діти та внуки рідко приїжджають, ніколи їм усе. Та й живуть далеко.

Андрій Борисовичу згадав, що ще не обідав. Він зайшов на кухню. Відкрив холодильник, важко зітхнув:

– Треба в магазин іти, – і тут інша думка прийшла: – Треба хатню робітницю знайти. Щоб і готувати вміла та в медицині розбиралася…

Він уявив, як він їсть смачний наваристий борщик і запашну картопельку з кріпчиком і яасничком, яку йому покійна дружина готувала. Коли це було? Вже п’ять років минуло…

А ідея про хатню робітницю йому сподобалася, навіть про обід забув.

Ось тільки де таку знайдеш? Не в Інтернеті ж? Там швидше на пройдисвітів натрапиш…

…Андрій Борисович зібрався й пішов у магазин. Тільки вийшов, як тут жінка з сусіднього під’їзду назустріч іде.

– Привіт, Борисовичу! – гукнула вона.

– Доброго дня, Тетянко! – відповів чоловік.

– В магазин ідеш? Ходімо разом, – і одразу загомоніла: – Одружитися тобі треба. Он який недоглянутий і обідаєш, мабуть, всухом’ятку.

– Так виходь за мене! – віджартувався чоловік. – Обід готуватимеш.

– В мене все свій є, такий самий, вдома на дивані лежить.

– Одружуватися мені, звичайно, пізно. Ось хатню робітницю б нормальну знайти, щоб і в медицині розбиралася…

– А є ж у мене на прикметі! – трохи подумавши, сказала та. – Молода, медичний закінчила. Вона в однієї жінки із сусіднього будинку живе. Не знаю вже ким вона їй доводиться, але в неї син маленький у садок ходить.

Так до магазину сусідка про все це й розповідала. Щоправда, Андрій нічого не зрозумів. Та особливо й не вникав, подібні розмови для нього темний ліс, але вже подумки уявив і смачні обіди, і чистий одяг, і порядок у квартирі…

Коли вони вже ходили в магазині між стелажами з продуктами, він запропонував своїй знайомій:

– Тетяно, давай, ти мені знайдеш і надішлеш цю хатню робітницю, а я тобі цукерок куплю, яких захочеш, га?!

– Хто ж від такої пропозиції відмовиться?! – на її обличчі з’явилася задоволена посмішка.

…Наступного ранку Андрія Борисовича розбудив дзвінок домофона.

Він встав, накинув халат, і поплентався в коридор.

– Хто там? – спитав він невдоволено.

– Здрастуйте, Андрію Борисовичу! – пролунав жіночий голос. – Мені сказали зайти до вас…

Чоловік застиг, не розуміючи, що відбувається.

– Зайти для чого?

– Сказали, що вам потрібна хатня робітниця.

– Ой, точно! Я ж питав був… Заходьте!

Чоловік відкрив двері й пішов назад у спальню. Там одягнувся й повернувся. У дверях стояла молода жінка.

– У мене вже внучка, мабуть, така, – майнула думка.

– Ти з якого дня можеш розпочати роботу? – промовив голосом начальника той, ніби знову опинився на роботі.

– Можу прямо зараз…

– Тебе як звуть?

– Оксана.

– Тоді, Оксано, йди на кухню і приготуй чаю! – одразу пішов наказ. – Я поки вмиюся, а то ти мене рано розбудила.

– Ой вибачте!

– Гаразд, проходь на кухню!

Оксана здивовано знизала плечима і пішла на кухню. Там ніби все стояло на місці, але якось неправильно.

Вона зазирнула в холодильник, там було багато чого смачного й свіжого, але дещо можна було б і викинути.

Швидко приготувала чай, бутерброди. Ось і господар зайшов, поголений і пахнучий одеколоном. Сьорбнув ковток зі своєї склянки й запитав:

– Ну, що згодна на таку роботу?

– А якими будуть мої обов’язки?

– Уяви, що я твій шкідливий дід. От і доглядатимеш за мною.

– Добре! – засміялася та. – А скільки ви мені платитимете?

– Я уявлення не маю, скільки платять у таких випадках. Скільки тобі потрібно?

– Я ще не зрозуміла, як слід, коло своїх обов’язків.

– Як зрозумієш, тоді й скажеш, – він кивнув головою на стіл. – Ти цукерки їж не соромся! І бутерброди також.

– Дякую! – вона взяла одну цукерку. – А де у вас миючі засоби, кухонні рушники?

– Зараз.

Господар підвівся вийшов у кімнати. За хвилину повернувся назад, поклав на стіл ключі від квартири та картку:

– Купиш, що треба. Так, і на обід я хочу борщ наваристий. Піду працювати.

Він повернувся і вийшов із кімнати.

Хвилин п’ять Оксана розгублено сиділа за столом. Трохи інакше вона уявляла професію хатньої робітниці.

Принаймні сподівалася, що їй хоча б пояснять, що вона має робити і скільки їй за це платитимуть.

Життя Оксану не балувало. Мати з батьком гульбанили і рано пішли. Стала жити з чоловіком, але крім сварок нічого від нього не бачила.

Потім він і зовсім пішов. Жила ці роки на квартирах, вислуховуючи докори власниць.

Трохи опамʼятавшись, Оксана прибрала зі столу брудний посуд, взяла картку і пішла в магазин…

…Вона повернулась година через півтори. Оксана навіть не уявляла, як це приємно купувати, особливо не переживаючи на ціну, а просто прикладати картку для оплати.

Оксана розклала куплене по місцях і пройшла в кімнату. Хазяїн сидів за ноутбуком і щось писав.

– Візьміть картку. Я купила курку, овочі…

– Оксано, ти що збираєшся постійно в мене запитувати про всілякі дрібниці? – роздратовано повернув той картку назад. – Нехай у тебе буде.

І знову сів за ноутбук.

Дівчина розгубилася остаточно. Прийшовши до тями, вона попрямувала на кухню. Там згадала, що треба приготувати борщ, і взялася за приготування.

Близько першої години вона зайшла у кімнату:

– Андрію Борисовичу, ходіть їсти!

– Іду.

Той зайшов на кухню і посміхнувся від смачного аромату свіжозвареного борщика.

Потім він здивовано озирнувся. Все було якось не так… Побачивши на столі одну тарілку з гарячим борщем, він запитав:

– А ти чого не сідаєш? Наливай собі борщу, і теж сідай!

Андрій їв борщ, і з його обличчя було видно, що він йому сподобався.

Поївши і випивши склянку соку, він промовив, підвівшись з-за столу:

– Дякую дуже смачно! На вечерю картопельку з підливкою приготуєш?

– Звісно, Андрію Борисовичу! Хотіла сказати, що у вас на кухні вже старі й брудні штори, зараз у магазинах продаються дуже гарні жалюзі…

– Пароль на картці такий самий. Так, – він дістав свій телефон. – Давай номерами обміняємось!

…Надвечір Оксана почистила картоплю і пішла в садок по свого сина. Чоловіка в неї не було, квартири теж. Жила на орендованій.

Привела сина і попросила господиню:

– Тітко Лідо, посидіть з Миколкою дві години.

– Оксано, ти зовсім знахабніла? Місяць закінчується. Ти мені думаєш платити за квартиру? А за комунальні?

– Тітко Лідо, я завтра отримаю гроші на старій роботі і одразу віддам.

– Ось що, люба, – грізно промовила господиня. – Сидіти я з твоїм сином не буду. І взагалі, якщо протягом двох днів не заплатиш мені, то можеш шукати собі нову квартиру.

– Тітко Лідо, але мені дуже треба…

– Нічого.

…Вийшла Оксана зі своїм сином на вулицю, а уже шоста година. Дістала телефон, набрала номер:

– Андрію Борисовичу, – промовила вона крізь сльози. – Мені сина нікуди подіти. Можна він зі мною у вас побуде?

– Нехай побуде, звісно! Ти що, плачеш?

– Ні, ні!

Оксана обережно відкрила двері:

– Синку, ходімо зі мною! – вона провела його на кухню й посадила за стіл. – Ти великий, тобі вже п’ять років. Сиди тихенько й нічого не чіпай!

Вона поставила варитися картоплю.

– Мамо, можна я цукерку візьму?

– Ні!

– Як це ні? – пролунав строгий голос господаря квартири. – Тебе як звуть?

– Микола, – промовив хлопчик, дивлячись на сердитого дідуся.

– Візьми, але скільки мама дозволить.

Хлопчик посміхнувся і взяв цукерку.

– Візьми ще й іди посидь у кімнаті! – сказав дід

Той узяв ще дві і тихенько пішов у кімнату.

– Оксано, що трапилося? – запитав Андрій Борисович у дівчини.

– Я на квартирі у власниці живу. Мені Миколку нема з ким залишити.

– Бери з собою! Він наче хлопчик тихенький, – подумавши, він додав: – А краще он вибирай будь-яку кімнату і живіть із сином, і мені веселіше буде.

– Що так можна?!

– Можна, можна. Оксано, звільнишся, подивишся, щось у мене тиск.

– Дайте, вашу руку! – вона помацала пульс і раптом сердито сказала. – Вимикайте свій комп’ютер!

– Навіщо?

– Схоже, ви цілими днями сидите за своїм комп’ютером.

– Так? – він з подивом подивився на дівчину.

– Де у вас ліки?

– У тумбочці у мене в спальні.

Вона сходила, взяла коробочку з ліками. Згадавши про картоплю, кинулась на кухню.

Дівчина дала Андрію Борисовичу склянку з водою:

– Випийте!

Потім почала розпитувати його про здоров’я, одночасно готуючи вечерю. Зрозумівши, що турбує літню людину, оголосила:

– Треба зайнятися вашим здоров’ям.

– Так займайся…

– Ви не заперечуєш, якщо я завтра схожу в аптеку?

– Ні, – з усмішкою глянув він на дівчину, яка господарювала на його кухні, і додав: – І переїжджай завтра!

…І почалося в Андрія Борисовича інше життя, де завжди смачні обіди та чистий свіжий одяг. Вранці та вечорами обов’язкові прогулянки.

Оксана також задоволена – жити є де, робота є. Звіт про те, як вона витрачає гроші, її роботодавець не запитує.

Так тривало до наступної весни.

А навесні на їхньому сходовому майданчику у двокімнатній квартирі з’явився новий сусід, чоловік років сорока. З себе далеко не красень. З дружиною розлучився, майно розділили, яке, зважаючи на все, було чимало.

Принаймні, окрім квартири в нього була, й машина, і з ним залишився син, ровесник Миколи.

Наче звичайний чоловік, а Оксана закохалася.

Незабаром з’ясувалося, що кохання взаємне. Андрій Борисович до цього поставився з розумінням.

Тепер Оксані доводиться дбати і про чоловіка, і про дідуся, і про двох хлопчиків.

Зате завжди є й стільки тих, хто завжди допоможе й заступиться за неї!

КІНЕЦЬ.