У родині Марини й Ігоря була велика радість – із премії чоловіка та з назбираних за деякий час грошей, молода пара купила новеньку машину!

Невдовзі весь будинок дізнався про покупку.

– Значить, добре заробляє, – міркували сусіди про Ігоря. – Кажуть, що й не в кредит, а одразу купили. Назбирали, напевно. Адже такий джип дорого коштує. Це не стара якась.

До них часто підходили подивитись покупку. Ахали, хвалили.

Проте найчастіше підходила сусідка Ганна. Дівчина відкрито нахвалювала молоду пару.

– Оце молодець Ігор, видно, що заробляє добре. І не гульбанить, і працьовитий. Пощастило тобі, Маринко, з чоловіком. Де ти його тільки й знайшла?

Це Ганна говорила відкрито, при Ігорю, намагаючись похвалити і його, і Марину.

А потім вона й зовсім зачастила до них у гості.

І невдовзі їм це набридло.

– Слухай, як цю Ганну відвадити? Приходить майже кожного дня, сидить чай пʼє. Нам же ж хочеться побути разом. От як людина не розуміє? – говорив Ігор.

– Так, але як їй про це скажеш? Не пущу? Я так не можу. Може, скоро сама перестане ходити?

Але Ганна приходила далі, а щоб віддячити сусідам за гостинність, приносила до чаю трохи печива.

А Марині почало здаватися, що Ганна заглядається на її чоловіка. Ревнощі, немов крижаний струмок, почали охолоджувати стосунки подружжя.

Ігор уже не просив дружину відвадити сусідку, а із задоволенням іноді грав з Ганною в настільні ігри.

– Тобі вже не заважає наша сусідка? – запитала одного разу чоловіка Марина.

– Здається, я до неї звик, як до неминучого. Адже й ти змирилася, приймаючи її печиво… – відповів Ігор, сміючись.

А тим часом уже минуло кілька місяців.

Ганна приходила на посиденьки вже майже як друг сім’ї, завжди ошатна, яскрава, з макіяжем.

Вона була вільна і поводилася розкуто, як у себе вдома.

Якщо треба, ходила в туалет, ідучи, дивилася у дзеркало, поправляючи зачіску.

Марина хмурилася і в душі обурювалася.

Але все змінив один випадок…

…Якось на роботі в Ігоря дещо сталося, й Ігоря відвезли на швидкій.

Марина відпросилася з роботи і примчала в палату.

Ігореві вже зробили процедури. Він був дуже слабий. Лікарі сказали, рот відновлення буде довгим і важким…

…Марина взяла на роботі відпустку за свій рахунок, щоб доглядати за чоловіком.

Вона клопотала біля Ігоря, приносила йому домашню їжу, допомагала пересуватися, а коли Ігорю стало легше, то виводила його подихати на вулицю.

– Дякую тобі, Маринко, – казав Ігор. – Ти і котлетки домашні приносиш, і пиріжки, і навіть ватрушки з сиром, мої улюбені…

У всій лікарні ні за ким так не доглядають, як ти за мною. Що там на роботі? Вже ж 4 місяці я тут. Поки що не кажуть, щоб ти йшла назад?

– Ні, я домовилася… Все за свій рахунок, звісно. Вони мені дуже співчувають, правда. Але нічого… Скоро ти видужаєш, а грошей усіх не заробити… Здоров’я дорожче. І твоє, і моє. Тим більше, що…

– Що? – запитав Ігор.

– Тим більше, що в нас незабаром і малюк з’явиться…

– Що?! Як?! Я стану батьком?! Це точно, Маринко? – Ігор дуже зрадів.

– Рано тобі ще хвилюватися так, тату… Одужуй швидше. Так хочеться, щоб ми були вдома. Я скучила… – останню фразу Марина прошепотіла чоловікові на вушко.

Час і зусилля лікарів і дружини не минули даремно. Через три місяці Ігоря відправили одужувати додому.

– З такою дружиною ви і вдома видужаєте вже, ми вас виписуємо. Але на перевірки ще приїжджатимете.

Ігор з радістю озирався на всі боки в квартирі. Вдома було чисто, світло, затишно. Марина повела його у ванну митися, а сама почала поратися на кухні, розігрівати обід.

Коли Ігор після обіду пішов на балкон, то побачив, що на місці, де стояла їхня машина, тепер стоїть якась інша червона і маленька.

– Що це таке, Марино? А де машина наша? – ахнув Ігор.

– Ти тільки не сварися, Ігорчику. Я продала її, щоб були гроші на твої процедури. Я ж не працювала, заощадження всі були витрачені, процедури дуже дорогі. Та й жити за щось треба було… І взагалі, – додала Марина. – Треба буде незабаром малюкові багато чого купити. Ліжечко, одяг, іграшки і всілякі дрібниці… А тобі не можна зараз багато працювати. Вже не до премій та переробок. Ти мені потрібен здоровий.

Вона підійшла до чоловіка і обійняла його.

– Машину нову ми обов’язково ще купимо. Обов’язково. При першій же ж нагоді. Я гроші витрачаю ощадливо, і ти це знаєш, – Марина поцілувала чоловіка. – Менше заздрити нам будуть.

– Ти про сусідку? – запитав Ігор.

– Не приховую, і про неї теж. Набридла так, що сил немає. А прямо виставити за двері от не можу, не так вихована я. До речі, вона зібрала на перший внесок, і в кредит брати машину збирається. Поки ти був у лікарні, то вже не приходила до мене. Ось так… – засміялася Марина.

– Ну, якщо так, то й добре. А малюк наш коли народитися повинен? – Ігор поцілував Марину.

– Я тут порахувала… – очі Марини засяяли.

Вони сіли поряд на диван, і вона дістала маленький календарик, де олівцем були відзначені місяці й дати.

Молоді почали дивитись на цей маленький папірець. Ігор ніжно погладив живіт Марини й сказав:

– Яка ти в мене розумниця… А господиня – чудова. Усі в палаті мені заздрили. Ти ж пригощала не тільки мене своїми ватрушками.

– Якщо буде дівчинка, – сказала Марина. – То навчу добре готувати.

– А якщо хлопчик? – запитав Ігор.

– А якщо синочок, то буде таким же ж розумним і добрим, як ти… – прошепотіла Марина, пригортаючись до плеча коханого чоловіка.