Микола Костянтинович був невисокий, повненький, але міцний ще чоловік.

Дружину свою Ірину й доньку Людочку він любив безмежно і, здається, готовий був для них на все!

Ірина була молодша за чоловіка на одинадцять років. Микола опікувався дружиною у всьому.

Навіть готувати вчив. Сам Микола Костянтинович готував приголомшливо – мати ще навчила, та й сам він любив смачно поїсти.

Якщо тато смажив пиріжки, то свято було не тільки в їхній родині, а й у подружки Люди – Олі, яка жила поверхом нижче.

Микола Костянтинович у білій майці та спортивках з витягнутими колінами, голосно співав на кухні, перевертаючи румʼяні пиріжки, що шквірчали на сковороді. А вже готові кидав у миску із червоними маками.

– Бери пиріжок, Людочко! – і він давав доньці в руку теплий, круглий пиріжок з картоплею. – Худенька ж, як мати, і коли я вас тільки хоч трохи відгодую!

Люда брала пиріжок, бігла на балкон і через кошичок на мотузці передавала подрузі Олі поверхом нижче, і так багато разів!

Тато нарешті вигукував:

– Та що це таке? Готую на п’ятьох, а мої худенькі, які були такі й є!

І Микола Костянтинович брав Людочку і дружину Ірину, обіймав, цілував, Ірина галасувала:

– Микольцю! Перестань зараз же, я лоскоток не люблю!

І Микола Костянтинович тут же пригощав своїх улюблених дівчаток чаєм, і сам же ж їв за обидві щоки свої пиріжки, та так смачно їв, що навіть у Ірини й Люди прокидався апетит.

Тоді Микола Костянтинович був дуже задоволений – недаремно він біля плити стояв.

Ірина теж пробувала готувати, але її пласкі пиріжки, схожі на підошви та безсмачні супи, їв тільки чоловік.

Він дивився на дружину люблячими очима, і нахвалював.

Ірина ображалася:

– Що ти брешеш, Микольцю? Я таке недобре приготувала, а ти… Ти що, смієшся? Ось сестра твоя Галина готує смачно, і взагалі вона чудова господиня, а я якась невміла!

Чоловік тільки мовчки цілував їй руки:

– Ну не гнівайся, Іринко, ти найкраща, ну чого ти…

Ірина частенько на чоловіка ображалася.

Коли вона спала вранці на вихідних, Микола вставав рано – йому вже не спалося.

Миколу часом турбувало серце, а сердечники встають рано. Але він не надавав цьому значення…

А Ірина ображалася – встав, а мені без тебе і не спиться!

Ображалася вона і коли Микола у гостях зайву чарочку пропускав. Потім жартував, а всі довкола сміялися, Ірині було за нього соромно.

І навіть коли до них прибігла сусідка, з галасом, що Миколі в магазині недобре стало і його швидка забрала, Ірина спочатку образилася.

Адже вдома всього повно, а Миколка навіщось у магазин пішов!

Вони з Людою навіть уявити не могла, що з татом може щось трапитися.

Але Миколу Костянтиновича навіть до лікарні не довезли. Серце…

Ірина з донькою Людмилою в це повірити не могли, їм здавалося, що ось зараз двері відчиняться, і тато зайде. І скаже:

– Дівчата, а ви чого такі сумні? А може, підемо в парк, там нове кафе морозиво відкрили? Хто перший збереться, тому дві порції.

Але його не було ні через день, ні через тиждень, і це було просто нестерпно…

Ірина зрозуміла, що вона зовсім не вміє жити без Миколи. І не тому, що він підлогу вдома пилососив і готував смачно, а тому, що без Миколи вдома стало тихо і холодно.

– Як же ж нам тепер жити? Людочка ще й школу не закінчила, як самотньо і недобре нам без тебе, Микольцю, – плакала пізніми вечорами Ірина, дивлячись на фотографію.

На ній Микола сміявся і тягнув до неї руки. Як же, виявляється, вона любила його, їй увесь світ не милий без Миколи.

Без його жартів, його турботи, його тепла, Ірина тепер себе вже не відчувала тією молоденькою Іринкою, яку плекав і якою захоплювався чоловік.

А звичайною жінкою під п’ятдесят, худенькою, в окулярах і не особливо симпатичною.

Осиротіли вони з Людмилою без тата.

Ірина щосили старалася, намагалася жити далі, адже дочку треба на ноги поставити.

На роботу ще абияк виходила. Але щось у ній змінилося, і вдома вона не старалася – не могла себе в руки взяти.

Люда бачила, як мамі недобре, вона й сама дуже сумувала без тата.

Навіть із друзями не зустрічалася, а більше сиділа вечорами вдома і в телефоні. Дивилася старі фото, на яких тато живий. А одного дня сталося несподіване…

…Було вже пізно і Люда зібралася лягати. Дівчина вже лягла в ліжко, вимкнула світло, як раптом пролунав якийсь звук.

Дівчина здивовано прислухалася, і раптом зрозуміла – тихенько грала мелодія на її телефоні.

Люда взяла мобільний і глянула на екран. Хтось дзвонив їй по відео.

– Хм, – подумала Люда. – Хто ж це такий? І номер якийсь дивний – цифр набагато більше, аніж зазвичай у номерах…

Було вже за північ, мати спала. Люда з чужих номерів не брала, але цей дзвонив і дзвонив.

Вона скидала його, але дзвінок знову повторювався.

Нарешті Люда взяла слухавку, глянула на екран і оторопіла від побаченого…

Вона раптом побачила… Обличчя тата…

Веселе, навіть щасливе, трохи схудле і якесь розмите, наче прозоре, але це було обличчя Миколи Костянтиновича!

І він сміявся, мало не плакав від радості:

– Людочко, дякувати Богу, а я мамі набираю, а вона не чує! Ти тільки не лякайся, мені тут як великий виняток зателефонувати дозволили! Ну, ти ж мене знаєш, я заради вас можу стіни розсунути, навіть тут…

– Тату… Це ти? Як це може бути, тату? – Люда повірити не могла, вона вдивлялася в екран телефону – ну так, це тато, його ні з ким не переплутаєш.

Але як же тато може їй дзвонити, якщо його не стало?

– Людочко, не переживай і слухай мене, виявляється так можна! Я взагалі тут ще близько знаходжусь, але так мене вже ніхто не бачить.

А на відео ще йде моє зображення, уявляєш, дива які! Добре, до справи, довго не можу говорити, скоро я ще далі від вас буду і вже не зможу зателефонувати.

Так що слухай і запам’ятай, я хотів мамі все сказати, але доведеться тобі.

Пам’ятаєш Олега Петровича? Я йому заборгував був, гроші лежать у кишені піджака, що в шафі. Віддай йому і скажи, що стара домовленість в силі. Я грошей зібрав, хотів сюрприз вам з мамою зробити, добре їх зняти встиг, як відчував, вони в коробці з-під моїх кросівок на шафі. Ми з Олегом магазин автозапчастин разом хотіли відкрити, навпіл. Так що, дочко, приймайте справи, мама наша хороша бухгалтерка, з Богом, дочко, я… З… вами, тато ніколи… Не… Залишить… Вас… У біді… Мої дівчатка повинні бути щасливими!

Зображення майже зникло, зв’язок майже зник і останнє, що почула Люда, було:

– Людочко, скажи мамі що Олег – хороший, надійний мужик, я йому вірю…

І тут зв’язок остаточно перервався, екран мобільного телефону згас, а Люда все сиділа, як зачарована і так і дивилася на згаслий екран, не помічаючи нічого навколо.

– Людочко!

Люда аж стрепенулася – це мама прокинулася, вийшла води попити і в туалет, і побачила, що в неї світло увімкнене.

– Мамо, мені… Ти тільки не дивуйся, мамо, мені… Тато дзвонив щойно, я не знаю, як це може бути, ти уявляєш? Він десь тут… Він навіть нас бачить, хіба так буває? – Люда переповіла мамі розмову, розповіла, як тато виглядав, але Ірина їй звичайно не повірила.

Тоді Люда пішла в їхню кімнату, стала на стілець і дістала коробку з-під кросівок.

Там було все так, як сказав по відео дзвінку тато.

Тепер Ірина співвласниця та головна бухгалтерка магазину автозапчастин під назвою «Олег і Микола». Чоловік любив автомобілі й Ірина з Людою продовжують його справу.

Люда вчиться і допомагає в магазині і їй іноді здається, що вона відчуває на собі люблячий погляд батька, він радий, що все йде так, як він мріяв.

Тато, мабуть, тепер зовсім далеко, і більше зателефонувати їм уже не зможе.

Той довгий номер від єдиного відеодзвінка вона не запам’ятала, а в історії дзвінків у телефоні його не було.

Щоправда, коли Олег Петрович став якось дуже прихильно ставитися до Ірини, а Ірина не знала, як на це реагувати, їй наснився Микола.

Він, як і на тому, старому фото, простягав до Ірини руки, і вона виразно почула,

– Іринко, я ж тоді сказав Людочці, що Олег – хороший чоловік, так що, якщо що, я буду тільки радий, що з тобою поруч буде надійна, вірна людина! Буду дуже радий!

Згадуючи цей сон, Ірина плаче, дивлячись на фото Миколи, ніхто його не зможе замінити…

Хоча, можливо, Микола має рацію і треба жити далі, адже він так хотів, щоб його дівчатка були щасливі…