Коли мені було близько двох років, батьки розлучилися. Батька я зовсім не пам’ятаю. Мама ніколи про нього не розповідала, та і йому, мабуть, нецікаво було, як ми живемо і на що. Ні подарунків, ні дзвінків від нього ніколи не було. А через роки він з’явився у мене на порозі та сказав, що я мушу його утримувати!

Я просто у шоку від такого нахабства! Ще в дитинстві я зрозуміла, що батька для мене не існує. Його немає і ніколи не було. Мама виростила мене поодинці. Заміж вона більше не виходила, вклавши всю душу у моє виховання. Працювала з ранку до ночі, до того ж вона дуже любила рукоділля.

До нас у гості іноді приїжджала бабуся. Вона привозила з собою всілякі частування: варення, соління, фрукти, ягоди. Я її дуже любила, хоч і бачилися рідко. Мама казала, що друга бабуся (батька мама) жила з нами в одному місті. Але чомусь навіть на свята вона до нас не приходила.

Минали роки. Я підросла і вступила до університету. Мама раділа, що у нас є своя квартира. Вона шила одяг на замовлення та працювала викладачем. Раптом мама захворіла і не змогла одужати. Я залишилась одна. Почала працювати, щоб утримувати себе та платити за навчання. Мама дуже просила, щоб я не кидала університет. І ось, у такий непростий для мене період у моєму житті намалювався тато.

У нашому будинку була лише одна фотографія з його зображенням. І вона була далека від того, хто стояв у мене у дверях, – старого, хворого та товстого. На його думку, я прямо все життя на нього чекала і повинна була зрадіти. Але я була у такому шоку, що не знала, як реагувати.

Батько казав, що розлучився, що я маю молодшого брата і що його колишня дружина виставила його з квартири. Я схаменулась тільки, коли після довгої історії про своє життя батько сказав, що житиме разом зі мною. Він уявляв, як добре буде доньці разом із батьком.

– Ну, почаювали, годі. Дякую, що зайшов. А тепер можеш іти, – сказала я.

– Невже ти рідного батька на вулицю виженеш?

– Який ти батько? Стільки років не з’являвся, навіть не дзвонив! Прийшов лише тоді, коли без житла лишився? Про доньку вирішив згадати?! Іди! Інакше поліцію викличу! Ти мені – чужа людина!

Цей чоловік, який називав себе моїм батьком, спочатку намагався жартувати та бути милим. Він спробував воскресити у моїй пам’яті дитячі спогади, але їх там не було.

Як тільки він зрозумів, що я говорю серйозно, то відразу змінився в особі. Він давив на мою совість, казав про свої права, а під кінець заявив, що подасть до суду на аліменти! Я не встигла від маминої смерті відійти, а тут такий подарунок.

Я вже проконсультувалася з юристом, і, за його словами, шансів у мого “татка” дуже мало. До суду я підготувалася. Сподіваюся, що мені не доведеться годувати чужу людину лише тому, що вона вважає мене своєю дочкою.

КІНЕЦЬ.