Іван з Лізою спокійно собі вечеряли після роботи, як раптом чоловік звернувся до дружини: – Зовсім забув сказати… Мою маму виписують. – Та ти що? – здивувалася дівчина. – Вона ж іще зовсім слаба. – Кажуть, що вона має видужувати вдома, – сказав Іван. – Як вдома?! – ахнула Ліза. – А ти що хотіла, щоб її рік тримали? – здивувався Іван. – Усіх виписують додому через два-три тижні. Ось і маму… У цей момент пролунав дзвінок у двері. – Хто б це міг бути? – пробурмотів Іван, підводячись з-за столу. – Піду відкрию… Він відчинив двері й став на порозі, здивовано посміхаючись
Іван з Лізою спокійно собі вечеряли після роботи, як раптом чоловік звернувся до дружини:
– Зовсім забув тобі сказати… Мою маму виписують.
– Та ти що? – здивувалася дівчина. – Вона ж ще зовсім слаба.
– Але лікарі кажуть, що вона має тепер видужувати вдома.
– Як вдома?! – ахнула Ліза. – Вона ж дуже слаба була, казали лежати й лежати.
– А ти що хотіла, щоб її рік у лікарні тримали? Усіх виписують додому за два-три тижні. Ось і маму виписують. Треба буде поговорити з Миколою і Ніною про це.
– Про що це, про це?
– Ну, про те, хто за мамою доглядатиме. Вона ж сама нічого не може. Ось і вирішили вони прийти поговорити на цю тему.
– А що ви з Ніною не можете самі це питання вирішити? Ви ж її рідні діти, це вас прямо стосується.
– Але ми ж сім’я, і Микола теж входить в нашу родину. Ти – невістка, а він – зять. Мама не тільки нам мама, вона і вам, як би, не зовсім чужа людина! Ми не перший рік одружені. І нам, і Ніні з Миколою вона теж допомагала, і грошима, і з онуками сиділа.
– Слухай, Ніна – її рідна дочка, вона їй завжди більше допомагала. І квартиру їм купила, і грошей щомісяця давала.
Поки Ніна у декреті була, то й з дітьми її постійно сиділа. А що нам? Так помалу тільки. Втім, самі з Ніною вирішуйте це питання. Ти знаєш, що я маю роботу.
У цей момент пролунав дзвінок у двері.
– Хто б це міг бути? – пробурмотів Іван, підводячись з-за столу. – Піду відкрию…
Він відчинив двері й став на порозі здивовано посміхаючись.
– А ми тільки вас щойно згадували, – промовив чоловік до своєї сестри і її чоловіка.
Ніна напружено усміхнена зайшла на кухню. Слідом зайшов і її чоловік – похмурий Микола.
– Хочете чаю? – ввічливо запропонувала їм Ліза. – Щойно чайник закипів. А то ми з Іванком так пізно з роботи приходимо, тільки-но встигли перекусити.
– Я думаю, що Іван тобі вже сказав, яке питання нам потрібно обговорити? – напівствердно, напівзапитливо сказали Ніна. – До неї в квартиру везти її не можна – вона сама не зможе бути. Мама нічого сама не зробить. За нею потрібно постійно наглядати, доглядати, вона сидіти навіть до ладу не може. Їй потрібно особливу їжу готувати й годувати її, мити, лікар там цілий список склав, що саме слід робити. Процедури обов’язково робити. Багато чого ще…
– А що тут думати? – здивувалася Ліза. – Ти ж її дочка, от і доглядай за своєю мамою. Коли моя мама слаба була, я їздила до неї в село щотижня, стежила там за всім, сусідці платила, щоб та за нею доглядала, ліки та продукти возила.
– Ну що ти порівнюєш? – обурилася Ніна. – Твоя мама просто трохи слаба побула, було тимчасове погіршення. І ти ж не звільнялася з роботи, щоб поряд із мамою перебувати постійно.
– Звичайно, якби я звільнилася, то нам би жити не було на що. Ми взагалі-то кредит на квартиру платимо.
– А Іван сказав, що ви його вже виплатили.
– І що, нам тепер гроші не потрібні? У нас боргів он… І до чого тут це? Ви ж прийшли з іншого приводу. Що ви до наших боргів та грошей чіпляєтесь?
– Я просто хочу сказати, що ви з Іваном працюєте позмінно, ви можете працювати по черзі. А один із вас тоді вдома залишатиметься з мамою. А ми з Миколою на вихідні приїжджатимемо допомагати, щось робити.
– Ось це так чудово! – не витримала Ліза.
– Я постійно працюватиму, після роботи за вашою матір’ю доглядатиму, а у вихідні ви до нас приїжджатимете, і я повинна ще й за вами доглядатиму, їжу готувати, всіх годувати, напувати. А відпочивати коли? А ще я маю сина. Його куди нам подіти? У нас двокімнатна квартира. Син в одній кімнаті, ми з Іваном в іншій. А куди маму?
– Ну Іван із сином може в одній кімнаті ночувати, а ти з мамою в іншій. Це ж не назавжди, це тимчасово, поки мамі не стане краще.
– Слухай, ти – дочка, от і бери свою матір до себе, у тебе й квартира більша. І взагалі невідомо, коли вашій мамі стане краще. Деякі люди у такому стані роками перебувають. Он у сусідки мати п’ятнадцять років лежала. Мені, що ж, до пенсії доглядальницею бути? Я не так уявляла своє життя!
– Квартира у мене більша, але у мене двоє дітей. Мені просто нікуди її розмістити. Діти маленькі, галасливі, а мамі потрібен спокій.
– Ось в одній кімнаті ти з дочкою, в іншій Микола із сином, а в третій мама. Все чудово, і ніхто нікому не заважає. Поясніть дітям, що бабуся слаба і їй потрібна тиша. Вони вже не немовлята, школярі, все чудово розуміють. А я маю з слабою жінкою в одній кімнаті ночувати, це значить, що я взагалі висипатися не буду. Ні, ні, я не згодна! Іване, а ти чого мовчиш? Адже це твоя мати і це питання стосується тебе безпосередньо. Хто її доглядатиме?!
– Ну, я ж чоловік… Мені якось незручно за жінкою, тим більше матір’ю, доглядати. Там всілякі такі особисті питання будуть… Мамі й самій це буде неприємно.
– Оце так, а як ти думав, я її підніматиму в туалет або для миття? І скільки прання та приготування. Їй же ж потрібно буде готувати окремо. У мене стільки часу нема.
Я приходжу пізно, і мені теж відпочинок потрібен. І в нас син дорослий вже, йому теж життєвий простір потрібний, до нього і друзі приходять, він слухає музику. А тут вона!
– Ні, щось треба вирішувати, – дуже роздратовано сказала Ніна. – Я не уявляю, як нам вийти з цього положення. Не здавати ж маму на догляд?
– Що ти за нісенітниці говориш? – ахнув Іван. – Який догляд? Значить, коли тобі мати квартиру купила, вона була най-най, коли з твоїми дітьми няньчилася, знову була дуже потрібна, а зараз, коли їй потрібна допомога, ти вже й носа вернеш? Квартира у тебе велика, працюєш ти на пів ставки, все перепрацювати переживаєш, то чому б тобі за матір’ю не доглядати, га?! Ми теж допомагатимемо.
Ніна несподівано заплакала, сльози пішли по її щоках.
– Я не знаю що робити. Я люблю маму, не хочу від неї відмовлятися. Я просто переживаю, що не впораюся. Мене завжди шкодували, я була маленькою, молодшою, слабкою, а тут така відповідальність. Я переживаю…
І в цей момент заговорив Микола, який досі мовчав:
– Ну, досить ї, це справа важлива й сімейна, її необхідно вирішувати. Я так думаю, хай тещу до нас перевозять.
Квартира у нас справді більша, діти можуть і в одній кімнаті жити, нічого страшного, вони ще не такі великі.
Для мами кімнату з невеликим балконом обладнаємо. Там можна і провітрювати, а їй свіже повітря теж потрібне.
Її квартиру здамо в оренду, хоча б на якийсь час, а на ці гроші наймемо доглядальницю з медичною освітою.
Вечорами самі справлятимемося. У мене бабуся кілька років у такому становищі була, я знаю, як це важко, але знаю, що ваша мама ще молода жінка, вона, якщо постарається, то одужає.
Ми зобов’язані їй допомогти. А про догляд нема чого й говорити!
Він строго глянув на дружину.
– Якщо ти ще раз скажеш про це, я з тобою розлучуся.
– Миколо, що ти, я нічого такого не думала, я просто так сказала! Я ж ніколи б свою маму не віддала ні в які будинки по догляду.
А Микола тим часом продовжив:
– У мене залишився телефон тієї доглядальниці, що за нашою бабусею доглядала. Можливо, вона погодиться, а може, порадить когось. Але тільки й вам, Іване, доведеться допомагати. Коли доглядальниця буде на вихідних, потрібно буде з мамою бути, або грошима, якщо не вистачатиме допомогти.
Ліза одразу ж відгукнулася:
– Так, так, ми згодні! Ми можемо порівну скидатися, кажуть, що ліки дуже дорогі. І масаж корисно робити. ми згодні. Ми обов’язково допомагатимемо. Завжди можна домовитися, ми ж родичі!
Після відходу Ніни з Миколою, Ліза полегшено зітхнула:
– Яке щастя, питання успішно вирішено! Все могло б бути набагато гірше! Можна сказати, що ми відбулися легко.
Іван уважно подивився на дружину:
– Про що це ти?
– От базіка, – подумала про себе Ліза, а вголос сказала:
– Ні про що, Іванку, просто думаю, що Микола такий розумний, так добре все продумав для твоєї мами.
Я й не знала, що в нього бабуся була слаба. Все-таки він має досвід. Нічого, не хвилюйся, ми всі разом допоможемо твоїй мамі.
А сама Ліза ще раз подумки перехрестилася й прошепотіла:
– Пронесло, слава Богу!
КІНЕЦЬ.