За сорок років спільного життя зі своїм чоловіком ми дітей не мали, не дав Бог, хоч робили все можливе і неможливе. Тому я й прикипіла душею до сестриних дітей, особливо до молодшого Андрійка.

Така була мила дитина, добра та чуйна, що моє серце було віддане йому без остатку. Хоч я всім купувала одинакові подарунки, коли їхала до сестри, але Андрійкові потім потай давала ще цукерки, красивіші розмальовки, фломастери.

І дитина мені платила теж любов’ю. Коли він вчився, то жив у нас з чоловіком, далі пішов служити, працював в нашому містечку і жив з нами. Але, коли одружився, то поїхав жити до нареченої.

Хоч я йому й прямо говорила про те, що квартира після нас залишиться йому, але мати в двокімнатній квартирі чужу жінку – це занадто. Андрій трохи образився… Вже потім я зрозуміла, що він себе подавав як міського хлопця з квартирою, а тут прийшов жити до тещі.

Ну, бовкнув, з ким не буває. Але далі почалося таке, що вже невістка почала до мене прихилятися.

Віра то мене зі святом привітає, то зателефонує, то в місто просить вийти, щоб погуляти. Щира дівчина, то чого я буду до неї погано ставитися?

Звичайно, що як пішли діти і треба було в лікарню, то я все купувала і не питала їх за гроші, чи то ліки, чи то принести їсти. Все за «дякую».

А потім Віра мені каже:

– Ви можете мені позичити п’ятсот доларів? В Андрійка тридцять років і я хочу йому подарувати щось на довгу пам’ять, а я ж ніде не працюю.

Коли вона побачила мої ошелешені гроші, бо тоді ще доларів треба було наскладати, то вона запевнила, що віддаватиме потроху.

І як я не зрозуміла, що вона не планує їх віддати?

Чим більше ставало дітей, тим голосніше Віра жалілася на Андрія, що грошей мало заробляє, набрав кредитів і нема чим віддати.

А я ж даю з зарплати, я купую цілу сумку смакоти, одяг дітям і все те везу в село до них.

– Дякую, тітко Любо, але ви не возіть, бо я сама до вас приїду та заберу, бо ж ви вже в віці.

На позичених грошах зробили весілля для доньки, Андрій вже як та билиночка, мені дитину шкода, що гроші їх не тримаються. Я все тисячу з пенсії на бік і Андрієвій Вірі даю.

Так само, як прийдуть діти чи я до них – все по п’ятсот маю дати. Чоловік мій мовчить, бо ж що зробити, якби не його зарплата, то і нам би було скрутно. Але якось я сама попала з серцем.

І знаєте, ніхто не подзвонив як я, чи маю за що лікуватися, чи маю за що їсти купити. Приїхала до мене сестра, правда, і давай про се та те і зайшла мова про Андрія.

– Ой, там така біда, Віра кредитів набрала і я один сама погасила, а інший старших дітей вмовила погасити. Отак їх ті кредити тягнуть на проценти, що діти з того вилізти не можуть.

– То й ви гроші даєте, – дивуюся я, – Віра казала, що ніхто крім мене не помагає.

– Та ти що? Таке казала? Та я пенсії не маю, лиш туди та туди, якби не корова та город, то би й не знаю на чому жила.

Я тоді й їду до Андрія без запрошення, купила торт та до них. Віра аж рота розкрила і почала казати, що вона геть має кудись бігти і не може мене прийняти.

– Та ти біжи, я ж тобі не чужа тебе в кухні й дочекаюся, бо я ще не дуже здорова і мені присісти треба.

– Та я йду на цілий день, – каже вона.

– Я он бачу з вікна Тоня визирає, то вона мене й почастує, – кажу я і прямо до хати.

Привіталася з Тонею, вона вже випускниця, вся така доросла… Перстені на руках і сережки золоті і то в будень напнула.

В хаті ремонти, телевізори в кімнатах, і в залі, і на кухні, Тоня хвалиться новим ноутбуком, телефон як таблиця. Через годину прибігла Віра.

– Щось ти скоро, – кажу я їй.

– Та такі гості в мене несподівані, то й змінила плани, – каже вона.

– Добре, бо хочу тобі в очі сказати: тих п’ятсот доларів ти мені маєш віддати за нинішнім курсом і то я ще добра, бо не беру відсотки за ці десять років.

Отак, прийшла додому і мовчу. Чи то я така наївна, чи то люди так вміють?

КІНЕЦЬ.