Степан був одинак. Всі його знайомі хлопці закохувалися, зустрічались з дівчатами, а Степан якось рівно ставився до всіх.

Хоч дівчата й поглядали на нього, високого і симпатичного з уважним поглядом сірих очей.

Коли настав час їхати Степану на навчання у місто, проводжали його всі родичі.

Сусідська дівчина Лариса тоді прошепотіла йому:

– Степане, я тебе обов’язково дочекаюся назад. Ти тільки пиши мені, а я відповідатиму.

– Ларисо, я не люблю писати. Ні, не писатиму, не чекай, – відверто і прямо відповів він їй.

Звичайно Лариса поникла, засмутилася, адже Степан їй давно подобався, ще з дев’ятого класу. А він навіть не помічав.

— Степане, ти придивився б до Лариси, гарна дівчина, скромна з хорошої родини, — казала якось йому мати Оксана Володимирівна.

Вона давно бачила, як дівчина сумує за її сином, а тому хоч би що.

– Мамо, ти про що? Яка Лариса? Лариска просто друг, ми в одній компанії. І не думаю я поки ні про яке кохання. Прийде ще й мій час, – серйозно й переконано відповів син, а мати хитала головою.

– Прийде, синку. Звичайно, прийде. Ну і гаразд, куди поспішати, – спокійно відповіла вона.

Мати не розповіла синові, як одного разу побачила у дворі Ларису під розлогим старим кленом. Та витирала сльози, а побачивши матір Степана, відвернулася. Жінка серцем відчула, що плаче дівчина за її сином.

– Ларисо, що з тобою, чому плачеш? Хто тебе образив?

– Степан ваш на мене зовсім не звертає уваги, а він мені так подобається і навіть можливо я його люблю, – сказала Лариса, витираючи сльози.

– Ну, що ти Ларисо, хіба через це варто плакати? Ну не Степан, так інший знайдеться тобі. Ти видна дівчина, симпатична, буде ще в тебе багато кавалерів, – заспокоювала дівчину мати, і з того часу придивлялася до сина.

А йому хоч би що, не зустрічався він із дівчатами.

Степан після навчання вирішив повернутися додому. Село у них велике – робота знайдеться. Хлопець дуже змужнів.

Зустрічався з друзями дитинства та однокласниками, відзначаючи свій приїзд.

Лариса проводжала його завжди поглядом, все ще сподіваючись на взаємність.

Вона так і не зустрічалася ні з ким, доки Степан жив у місті, хоч і були в неї шанувальники.

Досі сподівалася, а раптом Степан подивиться на неї іншим поглядом. Але цього так і не сталося…

…У вихідний мати відправила Степана на базар купити кавуна – їй важко самій донести.

Степан ходив по ринку, вибираючи який краще взяти.

Він підійшов до машини, з якої продавали кавуни і стояла невелика черга.

Степан зайняв чергу за якоюсь дівчиною. Обличчя її він не бачив.

Дівчина була невисока, мініатюрна з тонкою талією…

Це він помітив.

Коли їй дали кавуна, вона раптом мало не випустила його з рук.

Степан вчасно кинувся на допомогу, підхопив його і зазирнувши в очі дівчини, застиг від несподіванки.

На нього дивилися великі блакитні очі з гарними віями, а в очах стрибали пустотливі іскорки.

– Ой, дякую, важкий! – промовила вона, але в цей час підійшла його черга.

Степан показав на перший-ліпший кавун, швидко купив його і підійшов до дівчини. Та стояла і чекала на нього.

– Важко нести, давай поможу, тобі далеко? Хто тебе відправив по кавуна? – дбайливо спитав він. – Мене до речі Степан звуть, а тебе?

– Марина. У мене мама заслабла, а мені захотілося кавуна, та й їй теж, от і пішла я на базар, – відповідала ніжним голоском Марина.

Степан дивився на неї округливши очі, серце стрепенулося, йому хотілося їй допомогти, від чогось уберегти й захистити, і ніжність розливалася в його душі від її теплого погляду.

– Не варто допомагати, якось дотягну, живу я тут неподалік. Не вперше сумки тягати, ми з мамою живемо вдвох, вона часто слаба, – говорила вона.

Але Степан уже не міг залишити її одну з тягарем, взяв її сумку з кавуном і пішов проводжати. Поки йшли, розмовляли, виявилося, що Марина навчається заочно в інституті, залишилося пів року, працює вихователькою у їхньому дитсадку. Дійшовши до будинку, Марина раптом запропонувала:

– Степане, а заходь до нас у гості, мама рада буде. Якщо, звичайно, не поспішаєш нікуди?

– Дякую, я не проти зайти у гості. Трохи якось незручно, тільки познайомились і одразу в гості, не боїшся різних пройдисвітів? – усміхнувся Степан.

– Пройдисвітів так, але ти на них не схожий і серце мені підказує, що ти хороший хлопець… – говорила Марина, заходячи в будинок.

– Мамо, а в нас гості, – сказала вона жінці, яка сиділа за столом і перебирала гречку.

– Здрастуйте, – першим привітався Степан.

– Здрастуйте, – здивовано відповіла та.

– Мамо, це Степане, він допоміг мені з кавуном. Він мало не випав у мене з рук, а Степан вчасно опинився поруч.

– Доню, а я тобі говорила, вибирай поменше, – сказала мати. – Дуже приємно, Степане, що допомогли моїй дочці, а мене звуть Ніна Іванівна, проходьте.

– Ніно Іванівно, говоріть зі мною на «ти», незручно якось, я ще зовсім не старий, – засміявся Степан.

Марина пригостила його чаєм із пісочним печивом, яке спекла сама, і від якого Степан ледве відволікся, тільки коли побачив дно вази.

– Ох і смакота! Я такого печива ніколи не куштував. Вибачте, але я майже все з’їв, ой як недобре, – ніяково посміхнувся він.

– Доїдай, Степане! – сказала мати. – Це Марина так смачно пече печиво, мені теж подобається.

З того часу Степан зустрічався з Мариною щодня. Якщо він довго не бачив її, то дуже сумував і біг до неї за першої ж нагоди. А вона часто пригощала його своїм фірмовим печивом.

Увечері Степан, збираючись на побачення до Марини.

– Мамо, завтра вихідний, я прийду додому з Мариною, познайомлю вас, – сказав він.

– Ой, синку, треба чимось пригостити ж її! Ну гаразд, придумаю щось.

Наступного дня Степан за руку вів Марину до себе. Сусідки затамували подих. Усі знали, що Лариса дуже сумує за ним.

Степан із Мариною зайшли до хати.

– Ох Ларисці таке не сподобається. Вона ж так і любить Степана,— одразу загомоніли сусідки.

– Серцю не накажеш. Степан серйозний і правильний хлопець, бач, яку гарну дівчину знайшов, акуратненьку. Повів до матері, знайомитись, – вели вони між собою розмови.

Марина сподобалася матері і одразу після цього знайомства, Степан заговорив про одруження.

Зробив пропозицію Марині. Вона з радістю погодилася стати його дружиною.

У них було незвичайно-пристрасне і чисте кохання. Дуже любили один одного ці двоє. Молоді призначили дату весілля.

А Лариса таки зустріла Степана на вулиці:

– Значить одружуєшся, Степане? І чим твоя Маринка краща за мене? Я теж симпатична, чим я тобі не догодила? – сказала вона йому.

– Ти не винна Ларисо, просто я знав, що зустріну своє справжнє кохання. А одружуватися без кохання і чекати, коли воно прийде, а може ніколи, це не про мене. Тож пробач, Ларисо, я дуже люблю свою майбутню дружину…

…Відгуляли скромне весілля і почали жити Марина зі Степаном у її матері.

Все-таки не хотіла вона надовго залишати її без нагляду.

А через чотири місяці після весілля Ніни Іванівни раптово не стало. Вона пішла тихо, уві сні.

Марина дуже горювала. Окрім матері родичів, у неї більше не було. Степан підтримував її, допомагав у всьому.

Все було добре, прожили три з лишком роки, але Марина чомусь не могла завагітніти.

Їй вже дуже хотілося малюка. Пройшла обстеження та нічого не знайшли. І настав той день, коли вона відчула, що в ній зародилося нове життя. Від радості їй хотілося літати.

– Степане, у нас буде малюк! Я їздила у лікарню і мене поставили на облік. Тож будемо з тобою скоро батьками, – радісно повідомила вона чоловікові.

– Ух ти, як же ж я радий, Маринко! Тепер бережи себе, ти вже не одна. А я тобі допоможу в усьому, – захоплено й дбайливо говорив Степан.

Коли до пологів залишався місяць, Марина з чоловіком купили ліжечко для малюка і навіть пару іграшок.

А одного разу Степан застав її біля ліжечка.

Вона зробила невеликий згорток і поклала в ліжечко замість дитини, тихо наспівувала колискову і заколисувала його, а Степан заворожено дивився на неї.

Коли настав час і почалися пологи, Степан був на роботі, сусіди викликали швидку, потім повідомили йому.

Він помчав у пологовий, дізнався, що народився син.

Він бачив, що лікарі неспокійно і швидко ходили коридором туди й назад, але йому нічого не говорили.

Тільки сказали:

– Маля народилося здоровим, вітаємо, але… – і більше нічого не говорили.

Потім йому повідомили, що Марини не стало…

До Степана ніяк не доходив сенс сказаного лікарем, і ще якийсь час він сподівався, що це помилка.

На жаль, виявилося що правда. Марина так чекала на свою дитинку, хотіла назвати сина Олегом, але не судилося їй побачити його…

Пережити все це для Степана виявилося не так просто.

Довгий час він не міг отямитися. З маленьким Олежиком допомагала мати.

Вона теж дуже чекала на онука. Малюк ріс на очах. Бабусі довелося звільнитися з роботи, щоб сидіти з онуком.

Степан працював, зарплата була хороша.

На роботі Степан казав колегам, що не може забути дружину. Марина завжди поруч із ним і стоїть перед очима.

– Степане, час лікує. Потім стане легше, – заспокоювали вони.

Але нічого проходило. Степан навіть у церкву вже ходив.

Олег ріс, уже гуляв з бабусею у дворі з татом теж. Степан обожнював свого сина. Весь вільний час присвячував йому, разом гуляли. Потім гордо вів Олега за руку в перший клас.

Лариса на той час вже побула заміжня і розлучилася, виховувала доньку.

– Степане, твоєї дружини вже давно немає, може ми створимо з тобою сім’ю, – пропонувала вона Степану.

– Знаєш Ларисо, я вже думав про це… Марину я ніколи не забуду. Але треба жити далі. Можливо ти й права…

Степан з Ларисою одружилися. Він так само полюбив її доньку, як свою. Ларису чоловік поважав, у всьому догоджав дружині.

Про Марину Степан не забував. Він часто приходив з квітами до неї на цвuнтар…