Тамара прийшла до свекрухи в гості як би її відвідати, і під час традиційного чаю з тортиком обережно завела непросту для неї розмову.

– Інна Петрівна, я хочу вас попередити, так, про всяк випадок, що ще трохи, і ми з вашим сином можемо розлучитися.

– Розлучитися з моїм сином? – свекруха подивилася на неї здивованими очима. – З Миколою чи що?

– Так. – Тамара винувато опустила очі. – Слово честі, Інно Петрівно, у мене вже закінчуються сили терпіти його витівки.

– Ну і правильно! – раптом рішуче махнула рукою свекруха. – Якщо у тебе сили закінчуються, кидай його, якщо він так сильно гульбанить.

– А до чого тут гульбання? – Тамара розгубилася. – Хіба я говорила про це? Микола зовсім не вживає. Тільки так, по рідкісних святах.

– Так? – Свекруха недовірливо зиркнула на невістку. – Невже він рідко гульбанить? І все одно, Тамара, раз він тобі набрид, кидай його, і все. Я даю тобі на це своє материнське добро.

– Та ви що? – захвилювалася Тамара. – Правда чи що?

– А чого ти переживаєш? Переживаєш одна з маленьким сином залишитись? Так я сама Миколу одна ростила, і нічого, впоралася. І ти мого онука Михайлика теж виростиш. А я Миколу, на знак жіночої солідарності, навіть додому не пущу, якщо він раптом із валізою до мене прийде.

– Як це? А куди він піде, якщо ми розлучимося?

– Нічого… – знову махнула рукою Інна Петрівна. – Викрутиться якось. Він у мене спритний, швидко знайде собі іншу жінку, яка його хамство терпітиме.

– Яке хамство? – знову обурилася Тамара. – Микола не хам зовсім. Ви навіщо на свого сина намовляєте?

– І не хам? – Свекруха знову подивилася на Тамару з подивом. – Ну, тоді я не знаю, за що ти його виставити вирішила. Але все одно – я на твоїй стороні. Бо зовсім розпустилися ці чоловіки. Знахабніли вони геть-чисто. Вдома нічого не роблять, лежать тільки на своєму дивані, дивляться у телевізор і плюються в стелю.

– Та не лежить він на дивані! Він, навпаки, життя мені своїми вічними справами вдома не дає. Приходить з роботи, і відразу починає чіплятися, що я не так щось зробила. То фіранки на вікна не купила, то чашки на стіл не такі поставила. А нещодавно взагалі докопався до мого гардеробу. Сказав, що мені штани зовсім не личать, і настав час уже носити мені жіночий одяг, а не чоловічий.

– Ось! Я так і знала! – Зраділа свекруха. – Ось негідник! Весь у батька пішов. Той вічно був мною незадоволений, чіплявся, що я нічого вдома не роблю. Сварився на мене постійно. Поки я його з дому одного разу не виставила.

– То ви батька Миколи самі вигнали? – здивувалася Тамара. – А мені Микола казав, що він сам пішов.

– Ну як же? Звичайно, я його виставила. А то, залагодив, розумієш: “Я чоловік, і я краще знаю як має бути!” А я йому якось сказала – ні, дорогий, це я чоловік! І це я краще знаю, як має бути краще. Того ж вечора речі йому зібрала, і вказала пальцем на двері.

– І він одразу пішов?

– Звичайно. Я ж говорю – з упертим характером він був. І Микола весь у батька. Такий самий упертий. Так що, пішов мій чоловік з першого разу, та ще й дверима гримнув.

– І не намагався повернутись?

– Ні. Зараз он директором десь працює, і займається своїм улюбленим заняттям – усіх по струнці шикує. А Микола, мабуть, від нього нахопився. Він уже в дитинстві почав свій характер показувати, характер проявляти. Якось прийшла я з роботи, а він – нові шпалери на стіни клеїть. Сам! Мама, каже, я ремонт роблю. Я кажу – хто просив? Старі шпалери десять років висіли і ще стільки ж провисять. А він мені – я чоловік, і мені не потрібний жіночий указ. От і догрався… Тепер його дружина з хати виставляє. І правильно робить. Не твоя чоловіча справа вдома господарювати. Твоя справа – гроші добувати. Правильно я говорю? Так що, виставляй ти його, Тамара, з дому. Поки він тобі життя твоє жіноче не занапастив.

– Та я ж його ще не жену! – виправдовуючись, заговорила невістка. – Я поки що тільки попереджаю. Щоб ви були готові.

– А я завжди готова. І завжди на жіночому боці.

– Завжди?

– Завжди! – Ще твердіше повторила свекруха.

– Так?

– Ну, ти ж сама знаєш! Тож, дівчинко, не сумнівайся. Як тільки зважишся – так і показуй одразу пальцем на двері. І не шкодуй їх, вони, якщо що, влаштуються. Адже їх на світі менше, ніж нас, жінок. Яка-небудь – і пошкодує…

Тамара прийшла додому не в собі. Швидко перечепила фіранки на вікнах, дістала з шафи улюблений посуд чоловіка, одягла на себе найкрасивішу домашню сукню, і сіла біля вікна чоловіка чекати з роботи.

А коли він прийшов з роботи втомлений, побачив її – всю таку мереживну, і одразу посміхнувся.

– Красуня моя… – обійняв Микола Тамару. – Ось це я розумію… І вдома одразу затишніше стало…

– Микола, а може нам ще й шпалери на стінах переклеїти? – Зашепотіла вона йому на вухо, ласкаво обіймаючи чоловіка. – Тільки ти сам шпалери вибереш, гаразд? Які тобі сподобаються.

– Та навіщо ж сам? Якщо що – ми разом вибиратимемо… – прошепотів він у відповідь.

Про розлучення Тамара з тих пір більше не думала.