Коли мені було 56 років, сталося щось надзвичайне. Я знову закохалася. Не у іншого чоловіка, а у свого власного – 64-річного чоловіка.

Цей день був звичайним, нічого не віщувало чогось особливого, але світ навколо раптом змінився, коли я побачила його поряд з будинком, як він допомагав нашому сусідові.

Я підійшла ближче, і мені стало видно, як він працює, з любов’ю та турботою ставлячись до допомоги. В його очах світилася доброта, і я відчула, як моє серце забилося сильніше.

– Ти такий чудовий, – тихо прошепотіла я, коли він повернувся додому.

– Що ти маєш на увазі? – посміхнувшись, спитав він.

– Ти допоміг нашому сусідові сьогодні. Це… це змусило мене закохатися в тебе знову, – зізналася я. З того часу між нами щось змінилося. Було щось нове, щось свіже у наших відносинах, начебто ми щойно почали зустрічатися.

– Пам’ятаєш наше перше побачення? – спитав він одного вечора, сидячи поруч зі мною на дивані.

– Звичайно, було так мило та ніжно, – посміхнулася я, згадуючи ті дні.

– Я відчуваю, що ми можемо пережити всі ті моменти знову, – сказав він, беручи мене за руку.

Ми почали більше часу проводити вдвох, як замолоду. Гуляли у парку, ходили в кіно, вечеряли у ресторанах. Кожен день ставав особливим, наповненим сміхом, спілкуванням та ніжністю.

– Я така щаслива, що ми знайшли одне одного знову в цьому житті, – сказала я пізно ввечері, лежачи в його обіймах.

– І я теж, моє кохання. Ми будемо разом вічно, у будь-якому віці, – відповів він, цілуючи мене. І так, переживши разом багато років, ми виявили, що кохання може відродитися і цвісти знову, навіть через довгі роки спільного життя.

КІНЕЦЬ.