Ліля обняла свого сплячого чоловіка Олега, а він відвернувся від неї на інший бік і пробурчав:

– Оля, не сьогодні. Я так втомився.

– Оля? Яка Оля? Що за Оля? – помчали думки в голові у Лілі, але чоловіка будити не стала.

Ще півночі Лілія не спала, в думку лізли думки, що взагалі це було. Згадала всіх знайомих з імʼям Ольга. Щоправда, і згадувати особливо не було кого: тільки Ольга Геннадіївна – пенсіонерка на роботі у Олега та племінниця подруги – дівчинка семи років. У коханки до чоловіка взагалі не підходять.

Вранці Ліля прокинулася з важкою головою та з поганим настроєм. На запитання чоловіка про самопочуття Ліля відповіла:

– А хто така Оля?

– Не знаю. Ти про що? – не зрозумів Олег.

– Ти сьогодні вночі мене назвав Олею, – починала дратуватись Лілія.

Олег обійняв дружину і засміявся:

– Ревнуєш, чи що? Облиш. Я тобі вірний, ти ж знаєш. Хто його знає, що там видала мені підсвідомість уві сні. Може, згадалася дівчинка із дитячого садка. Хоча я не пам’ятаю, чи була у дитячому садку Оля. Забудь, не бери в голову.

Слова чоловіка заспокоїли Лілю, і день покотився в робочому режимі.

Ліля з Олегом одружилися п’ять років тому. Справді, у вірності та любові чоловіка Лілія ніколи не сумнівалася. Усі п’ять років жили щасливо, великих сварок не було. Особливо й ділити не було чого. Ось тільки Ліля хотіла дітей, а Олег постійно відкладав:

– Які наші роки? Давай ще трохи поживемо собі, а потім обов’язково народимо, навіть може трьох. Хочеш трьох дітей?

– Не знаю. Одного б народити, – здивовано відповіла Ліля.

Олег сміявся, а наступного разу обіцяв дітей дедалі більше. Ця словесна суперечка про дітей уже перетворювалася на якусь гру.

Протягом місяця Олег неодноразово обмовлявся, називаючи Лілю Олею, щоразу дивувався сам собі і сміявся:

– Поняття не маю, звідки це ім’я  в моїй голові. Може, доньку назвемо Олею.

Ліля дратувалася. Олег не давав приводів для ревнощів. Ліля навіть залізла в телефон чоловіка, ніде жодних Оль не було. Не було й підозрілих контактів. Але Лілю дедалі більше дратувала ця міфічна Ольга.

Довелося Лілі запросити на каву сестру Олега і, не пояснюючи причини, запитати про жінок на ім’я Оля в житті чоловіка. Сестра Олега розповіла, що була колись у шкільному дитинстві в Олега подружка Оля, але там кохання не було, а дружба міцна.

– Коли батьки Олі переїхали до іншого міста, Олег навіть плакав. Уявляєш, п’ятнадцятирічний хлопець плакав. До речі, я чула, що ця Оля приїхала до нашого міста. Щоправда, сама я її не бачила. Не думаю, що Олег знає, він би вже всім вуха продзижчав, згадуючи дружбу з Олею.

Якщо зовиця думала, що заспокоїла Лілю, то вона помилялася. Підозри Лілії лише додалися. Вона навіть намагалася простежити за чоловіком, але марно – Олег не зустрічався з жінками, з роботи — додому. Навпаки, надмірно дбайливий і лагідний. Але ця турбота і ласка разом із ненавмисним «Олею» дратували Лілю все більше і більше.

Зрештою, відбулася велика сварка, Ліля вигукувала, що вона не Оля, що подасть на розлучення, що зараз же збирає речі та їде до мами.

Олег сміявся, намагався обійняти дружину, казав, що це все нісенітниці. Але Ліля таки поїхала з міста.

_______________________________

У кафе сиділи двоє – Олег та Оля.

– Ти страшна людина, Оля. Я сам не здогадався б так вигнати дружину. Довелося б пояснювати, що дітей я не хочу, що сімейне життя вже дістало. А так вона сама пішла, – посміхався Олег.

– Ми ж друзі. Я завжди тобі допомагала у важких ситуаціях. Звертайся, – усміхнулася Оля у відповідь.