Анастасія Петрівна ніяк не могла змиритись з тим, що не стало її чоловіка Миколи.

Сильний, здоровий, розумник, сімʼянин пішов раптово у віці шістдесяти п’яти років… Серце…

Хоча він ніколи й не скаржився.

Він, як чоловік, володів усіма якостями, що вкладаються в поняття «харизма» – був спокійним, оптимістичним, впевненим у собі та з чудовим почуттям гумору.

З ним завжди було цікаво і рідним, і друзям, і колегам.

Душа будь-якої компанії, який обожнював свою дружину. Діти ним пишалися, онуки любили.

Анастасія Петрівна ніяк не могла примиритися з його відходом, з втратою найулюбленішого на світі чоловіка.

Вона сумувала, часом довго зачинялася у своїй спальні, навіть тоді, коли до неї з візитом приходили діти та онуки. Їй було не до них…

Вона вдивлялася у портрет Миколи. Сліз уже не було, все виплакала. Це були душевні переживання, які не проходили ані на хвилину. Вона тихо, пошепки розмовляла з ним, згадуючи прожиті роки, юність, знайомство.

Все було не просто та неоднозначно. І любов, яка наздогнала їх раптово, і довгі сум’яття, і сльози.

І він, який наполегливо переконує її в тому, що почуття справжні, серйозні. Що їх не можна поперти жалістю до іншої людини, її брата…

…На момент їхнього знайомства вони були студентами. Анастасія зустрічалася з Мишком. Вони були дуже молоді, закохані. Міцний, здоровий хлопець. Жити б їм і радіти, але тут раптом і сталося те, що, за словами Миколи, і мало статися.

На канікули приїхав брат Михайла, студент Микола. Вони з Мишком були близнюками. Разом закінчили школу, і Микола подався до Києва. Він вступив без проблем. А Михайло лишився з батьком. Мами не стало рік тому, не хотілося його одного залишати в смутку.

Та й амбіцій таких, як у брата, він не мав. Навіщо йому Київ? Двох столичних студентів батько не потягнув би.

А так все вийшло якраз непогано. Миколка навчався на інженера, а Мишко на історика. Кожному своє.

Там же й Настю зустрів, закохався у серйозну та гарну дівчину. Гуляли довгими вечорами, говорили про майбутнє, про навчання.

Ось тільки строга Настя вже дуже була. Нічого не допускала. Обійматися на людях не можна, поцілунки нишком, під ручку взяти тільки з її дозволу.

Але Михайло не нарікав. Він і сам був не дуже досвідчений у цих справах. Тому вони дружили.

Тут і з’явився Микола, зовні, як дві краплі води, схожий на Михайла, але в усьому іншому брат явно поступався йому.

Не було лоску, манер. І після першого ж знайомства Настя просто не знала, що робити. Ось начебто й Мишко поруч, а не він. Після цього дівчина намагалася уникати зустрічі з братом свого друга.

Ні до чого це, всі ці думки, роздуми, його усмішки, гарний голос. А як він грав на гітарі! Все це не давало дівчині спокою.

До кінця літа Микола поїхав. За весь час канікул вони бачилися не більше як п’ять разів, але після цих зустрічей Настя переживала. Їй здавалося, що вона закохалася в цього хлопця, цуралася своїх почуттів і навіть плакала від цієї невизначеності.

Після від’їзду брата Мишко знову почав постійно запрошувати її на прогулянки, але це вже було не те. В його очах, в його обличчі, спортивній фігурі вона бачила Миколу, і навіть назвала його кілька разів на ім’я брата. Зніяковіла, звичайно. А Мишко ніби розумів, що сталося.

– Ви з Миколкою випадково не закохалися один в одного? – якось нехитро запитав він.

Настя промовчала, але з її обличчя він усе зрозумів. Другом так і залишився, але на більше вже не претендував: не обіймав її в кіно, не брав за руку, не шепотів на вухо, як йому хочеться бути поруч. А на зимові канікули Микола знову приїхав до батька з братом. І ось тут усе й сталося…

…Настя поверталася додому від подруги. Було ще не пізно, але вже темно.

А за нею якийсь мужик пішов. Іде вона, поспішає. Скоріше б додому добігти. На вулиці тьмяно світив ліхтар, і майже біля самого під’їзду цей наздогнав її, взяв за руку. А тут поряд Микола.

Мужик зник. А Микола підійшов до Насті впритул, побачив її очі й сказав:

– Привіт. Я чекав тебе.

– А я тебе, – промайнуло у Насті в голові, і з цього моменту доля вирішила все за них.

Пізніше Микола розповів їй, що поговорив із братом, чесно зізнався, що закохався у його дівчину. На що Михайло відповів, що вони просто друзі, хоч він завжди розраховував на більше. Але Настя… Це Настя. Її ще заслужити треба.

– Якщо хочеш, спробуй своє щастя. Мені тут нічого не світить, брате, – сказав він тоді.

Ну а потім уже все пішло як по маслу. Закінчилося навчання. Миколі вдалося закінчити аспірантуру. Вони з Настею одружилися й оселилися у передмісті. Там у Миколи була робота та непогана посада головного інженера, Настя викладала у школі.

Діти народилися, син і дочка. А ось Михайло якось відійшов від брата, чи то через Настю, чи то просто час та відстань зробили свою справу. Важко сказати. Михайло поїхав кудись у Польщу, і зв’язок із ним загубився.

Все це згадалося нещасній вдові. Юність, дружба, закоханість і це кохання, велике, всепоглинаюче, на все життя. І чому, навіщо, за що доля така несправедлива?! Її коханому Миколі ще б жити і жити…

…Минуло близько року. Діти підтримували Анастасію Петрівну, хоч жили у Києві, але приїжджали часто.

Внуків привозили, до себе забирали часом. Вона відходила від горя повільно, ніби знехотя поверталася до життя.

Стояв золотий осінній вечір, один із тих, коли сонце ще не сіло, тільки стало заходити за дахи будинків, ховатися за кронами дерев. Його останні промені осяювали кімнату золотистим м’яким світлом, але на душі було неспокійно, якесь передчуття турбувало Анастасію.

І тут раптом пролунав дзвінок у двері. Настя подивилася на себе в дзеркало, поправила зачіску, обсмикнула м’який сірий кардиган, одягнений поверх зручних фланелевих штанів і светра.

Вона пішла в коридор і повернула ключ у замку. Вона відкрила двері й одразу відскочила назад від побаченого!

На неї дивився Микола! Тільки сивіший, але такий самий статний, високий, широкоплечий… Вона мимоволі приклала долоню до рота.

– Доброго дня, Настю, – почула вона його голос і зробила крок назад. – Вибач, якщо налякав. Я Михайло. Приїхав ось, вирішив провідати. Ледве знайшов…

Анастасія пропустила гостя й зачинила за ним двері. Її почуття важко було описати словами. Було усвідомлення і, нарешті, тиха радість від зустрічі з тим, хто так схожий на єдиного коханого нею чоловіка.

Вона запросила гостя до столу, приготувала частування, дістала ігристе. Але все ще переживала глянути йому у вічі.

Михайло розповідав про своє життя. Був одружений, овдовів. Має дочку, онука. Але щастя його було якимось однобоким.

– Не зміг я дружину покохати, як не намагався. Та й вона мого кохання особливо не потребувала. Жили та й жили, дочку виховували.

– А про брата ти як дізнався?

– Знайомі спільні сказали. Я приїхав батькову квартиру продати, він мені її заповідав. Але хотів все ж таки з братом поділитися. Почав шукати. Адже ми не спілкувалися зовсім. Нерозумно, звичайно…

– Це не через мене хоч? – запитала Настя насторожено.

– Та ні. Давня історія не хочу згадувати. А Миколка тобі хіба не казав?

Анастасія пригадала щось із минулого: поїхав, мовляв, Мишко на заробітки і загубився. Як нерідний.

– І що тепер робити збираєшся? – запитала вона.

– Якщо не проженеш, то поживу в тебе. Квартиру я виставив на продаж. Як тільки покупець знайдеться, мені зателефонують.

Анастасія знизала плечима. Якось не дуже це все було, але з іншого боку не чужа ж людина. Вона погодилася.

Наступного дня з’їздили з Михайлом на цвинтар, і він замовив братові добротний, гранітний пам’ятник. Вони з дітьми поки що не зібралися, але збирали були гроші.

Після цієї подорожі вони повернулися додому. Михайло був мовчазний, пив багато кави, часто виходив на балкон. Було видно, як погано і тужливо йому від того, що життя минає, що попереду чекає – невідомо. А позаду лишилося все те, про що згадувати не хотілося.

Анастасія уникала розмов, особливо про минуле. Про Миколу розповідала, показувала фото, а він сидів поруч, точна його копія, тільки руку простягни.

І часом ніби хотілося доторкнутися, покласти голову на плече, відчути рідне тепло.

Сусіди розпитували, що та й як. Доводилося пояснювати, що то брат-близнючок, друг юності. Але всі ці розмови, почуття й спогади приводили її в сум’яття…

…Ранок похмуро заглядав у віконце, отже, настав час вставати.

Анастасія, як завжди, накрила стіл до сніданку, заварила каву й покликала голосно:

– Мишко, сніданок готовий!

Але він не озвався. Це її здивувало, занепокоєння закралося всередину легким холодком.

Вона підійшла до дверей і тихенько постукала. Відповіді не було. Довелося відкрити двері й увійти.

Штори були закриті, в кімнаті стояла густа напівтемрява, і вона увімкнула світло.

Ліжко було акуратно застелене, у неї відлягло. Валіза, що стояла в кутку, зникла, а на тумбочці лежала записка, написана великим розгонистим почерком, який вона відразу впізнала.

«Люба, Настю, кохана моя. Я не хочу довше турбувати тебе і себе. Приїхав побачитися, висловити співчуття і опинився в безвиході. Ніколи не думав, що кохання буває таким – і солодким і гірким, на все життя і водночас таким безнадійним.

Я бачу, як тобі важко поряд зі мною. Я ж не Микола, а ти бачиш у мені тільки його. Я любив брата, повір. І віддав тебе без боротьби. І назад мені тебе вже не повернути. Прощавай. Дякую, що надала притулок, не виставила мене. Твій давній друг Мишко…»

Більше вони ніколи не бачилися.

Але на могилі Миколи незабаром звели гарний пам’ятник, зі зворушливим написом:

«Ти був коханий, ти був щасливий, і ти не забутий, любий чоловік, батько, дідусь і брат…»

КІНЕЦЬ.