Марину давно називали “Мариною Сергіївною”. Їй під шістдесят було, спокійна та вихована повна дама в окулярах. Головний бухгалтер великої організації. Бабуся двох онуків, мати двох дорослих дітей. І Марина Сергіївна розплакалася, коли їй цукерки не дали.

Вона не розплакалася голосно, звичайно. Але в горлі з’явилася грудка, очі стали мокрими, губи затремтіли… І сльози полилися. Марина Сергіївна сама здивувалася. Але нічого не змогла зробити, – вона ганебно плакала при всіх. Червона тітка, що плаче, бабуся, можна сказати. І Марина Сергіївна поспішно вибігла із зали. Яка ганьба! Так вона думала, схлипуючи.

Це сталося несподівано. Все йшло добре. Був конкурс на роботі, самодіяльність як раніше називали. І була вікторина, відповіді на запитання. Запитання складні. За багатьма літературними творами. Переможець отримував велику коробку шоколадних цукерок у вигляді книги, що спеціально виготовили, на замовлення.

І Марина Сергіївна захопилася. Вона любила читати. Вона найкраще відповідала на запитання, жодного разу не збилася. Вона перша піднімала руку. Швидше за всіх! Але останнє питання було неправильним. І на це неправильне запитання неправильно відповіла дівчина з відділу продажу. Але виявилось, що так і треба було відповісти! Організатори самі помилились.

І дівчина після Марини Сергіївни руку підняла! Але чомусь її руку помітили. І відповідь зарахували. І урочисто під музику вручили ось цю коробку шоколаду. А Марині Сергіївні не дали. І навіть доброго слова не сказали, всі кинулися вітати дівчину. А вона трясла коробкою над головою радісно.

Марина Сергіївна перетворилася на дівчинку Марину. І заплакала від образи. А може, від заздрості? А може, вона збожеволіла? Так думала сама Марина, витираючи обличчя від сліз у дамській кімнаті. У туалеті. Під безжальними яскравими лампами, які наче нагадували, скільки їй років. Майже шістдесят.

І стільки пережито горя, стільки потрясінь, стільки випробувань… Втрати, хвороби, боротьба за виживання в дев’яності, зради, обмани, крадіжки… Батьки, чоловік, їх давно немає. Хвороба, з якою дивом упоралася. І не плакала. При всіх принаймні. А зараз ось, зганьбилася публічно.

Бо то була несправедливість. Явна, відверта несправедливість. Яку навіть немовлята розуміють, навіть мавпи. Добре розуміють, коли одному дають солодкий виноград, а іншому – огірок. Або взагалі нічого. За те саме старання одному дають, а іншому – ні.

І розуміння несправедливості – воно з народження є. Справедливість – міра душі. Людина народжується з цим розумінням, щоб встановлювати справедливість і не чинити несправедливості. І боляче людині не від заздрості, не від дріб’язкової образи. Багато може людина стерпіти. А несправедливість, навіть крихітна, завдає болю. Навіть сильній людині.

Марина Сергіївна поправила макіяж як змогла. Подихала глибоко. Їй було дуже соромно, вона втратила обличчя! Але в холі стояла дівчина-переможниця із коробкою шоколаду. Навколо неї колеги, всі сміються та посміхаються. Ось і добре. Напевно, не помітили. Або вже забули. І Марина Сергіївна підійшла і теж привітала дівчину. І не сказала, що питання було з помилкою. Просто привітала.

Пішла на парковку до машини. І згорбилася по дорозі, знову пригнічуючи грудки в горлі та сльози… І добре, що не заплакала знову! Тому що її наздогнав заступник директора, теж уже у роках чоловік.

Сивий, в окулярах, високий і худий, — гукнув. Марина обернулася. А Кирило Олексійович віддихався, – він же біг; і палко сказав: “Там ж помилка, питання з помилкою! І руку вона пізніше вас підняла! Я сказав про це, завтра треба відновити справедливість!”.

І Марина Сергіївна відповіла, що не варто псувати радість людині. Добре, що вона взагалі цікавиться літературою, правда? Це рідкість зараз. І цукерки нехай їсть на здоров’я. Мені все одно не можна.

Так вони розмовляли та й розмовляли. І поїхали випити кави, чому б і ні? Якщо так цікаво можна говорити про Селінджера, Хемінгуея, про Екзюпері, – чому б не продовжити розмову?

І вони продовжили. Споріднені душі знайшли один одного. А чудову коробку шоколаду Кирило Олексійович надіслав наступного дня разом із кошиком фіалок. Хоч і не можна шоколаду, але так треба! Це ж роман розпочався. І нові щасливі стосунки. Які почати ніколи не пізно. І почати треба з хорошого: з квітів та шоколаду. А якщо почалося з не дуже хорошого, то треба створити новий початок. Переписати його наново.

І це був приз, нагорода за боротьбу та змагання. Справедлива нагорода. Тому що справедливість все одно тріумфує, просто різними шляхами та способами. І все стає на свої місця.

КІНЕЦЬ.