Ми з моєю старшою сестрою настільки різні, що навіть не віриться, що ми рідні, і що батьки у нас ті ж.

Ірина завжди хотіла кращого життя, і її можна було зрозуміти, бо жили ми тоді дуже бідно.

Я теж була не проти того, щоб моє життя змінилося в кращу сторону, але я розуміла, що потрібно поступати в інститут, вивчитися, і самій собі забезпечити гідне майбутнє.

У нас з сестрою всього рік різниці. Коли я закінчила школу і сказала батькам, що хочу їхати в обласний центр і поступати в інститут, сестра тут же заявила, що вона заміж виходить.

Таким чином вона поставила наших батьків перед вибором – відправляти мене на навчання в місто, чи робити сестрі весілля.

Ірина настояла на своєму – вона заміж виходить, бо не може втратити таку гідну партію. Її наречений був з доволі багатої родини (якщо порівнювати з нами), і звичайно, батьки мої відразу вхопилися за можливість породичатися з багатими сватами.

Грошей у моїх батьків зовсім не було, тому, щоб зробити сестрі гідне весілля, вони були змушені продати корову.

Сестра обіцяла, що віддячить батькам, і при першій можливості поверне їм гроші, але як тільки вона вийшла заміж за свого багатого нареченого і переїхала до нього, так відразу забула про свою обіцянку. Більше того, вона навіть перестала до батьків приходити, хоч і жила з ними в одному селі.

В мене склалося таке враження, що Ірина нас стала соромитися. Мені було байдуже, а от батьків було шкода, бо вони точно не заслужили такого ставлення. Вони навіть свою єдину годувальницю, корову, продали, щоб виконати забаганку донечки.

Я поїхала в місто. Спочатку влаштувалася на роботу, рік працювала на швейній фабриці, щоб трохи собі грошей заробити. І лише через рік я поступила в інститут, мені навіть вдалося вскочити на державне місце, і отримувати стипендію. Але вечорами я продовжувала підробляти.

Від батьків тоді я не брала жодної копійки, навпаки, я ще їм допомагала, відкладала свою стипендію і зарплату, щоб їм щось вділити.

Сестра постійно з мене сміялася, казала:

– Як не вміла ти, сестричко, вдало вийти заміж, то тепер працюй усе життя, така твоя доля.

Через кілька років я теж вийшла заміж за свого одногрупника з інституту. Обоє вчорашні студенти, нічого не мали за спиною, і допомогти нам було нікому, бо в мого чоловіка приблизно така ж ситуація, як у мене.

Тому ми всього досягали самі, спочатку в гуртожитку 15 років прожили, а потім вже квартиру отримали, я для цього влаштувалася на завод працювати.

Зараз мені 58 років, я живу в своїй квартирі з чоловіком двоє, бо наші діти вже виросли і створили власні родини.

Мама моя має 80 років, а батька не стало ще 20 років тому. Жила вона сама в своїй хаті в селі, а ми з чоловіком до неї щотижня приїжджали.

А нещодавно до мами зачастила Ірина, ніколи і на свята не приходила, а тут мало чи не кожен день.

Я спочатку думала, що у сестри, нарешті, совість прокинулася, а насправді – вона захотіла маминої хати.

Стала Ірина мамі щебетати, що я далеко, а вона близько, і пригляне, і допоможе, коли що, а я поки приїду, то всяке може бути.

Не знаю, які аргументи Ірина мамі там ще наговорила, але мама вирішила, що перепише свій будинок на неї.

Мені дуже прикро з кількох причин. По-перше, саме я всі ці роки була біля мами, коли сестра про неї і не згадувала.

А по-друге, я знаю з достовірних джерел, що це син моєї сестри, мій племінник, поклав око на бабусину хату, вірніше, на місце. Місце надто красиве, а будинок він новий збудує, мамину хату розвалить, я впевнена в цьому, як лише вона підпише всі документи.

Я пробувала пояснити це мамі, але вона чомусь вірить Ірині, а не мені.

І що тепер робити? Як вийти з цієї ситуації? Сестра моя дуже несправедливо чинить. От навіщо їй ще й мамина хата, у неї і так все є…

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

КІНЕЦЬ.